сказати, ніж зробити. Червоношкірі відомі своєю ослячою впертістю: не захочуть говорити – нізащо не будуть.
Увесь час, поки вони перемовлялися, полонений індіанець незворушно мовчав і стояв спокійно. Ні, все ж один рух він зробив – зірвав із шиї зрадницький камінець і шпурнув його вбік.
Заглиблений у свої роздуми Деванделль кілька разів пройшовся наметом, потім ступив крок до полоненого і схопив його за руку.
– Скажи мені правду: ти чеєн чи сіу? – схвильовано спитав він.
– Я воїн, який вийшов на стежку війни з блідолицими. Цього досить! – відповів юнак.
– Мені треба знати, – наполягав полковник.
Нічний Птах знизав плечима і, здавалося, тепер уважніше дослухався до шуму дощу, ніж до полковникових запитань.
– Ти збираєшся відповідати, нещасний?! – вигукнув сприкрений Деванделль. – Хто твій батько?
Юнак трохи помовчав і відказав:
– Не знаю.
– А мати? Вона біла рабиня чи індіанка? З якого племені – сіу чи арапахо?
– Свою матір я ніколи не бачив.
– Це неможливо! – вигукнув полковник.
– Нічний Птах ніколи не бреше! – крижаним тоном промовив індіанець.
– Скажи бодай, якого ти племені?
– Тобі не все одно, блідолиций? Я схоплений ворогами і буду вбитий. Це війна. Присягаюся, що зможу гідно прийняти смерть.
– І ти більше нічого не скажеш мені?
– Ні!
– Що ж, тоді ти отримаєш по заслузі. Я не повірив жодному твоєму слову і за законами воєнного часу змушений тебе розстріляти.
На бронзовому обличчі індіанця не здригнувся жоден мускул.
– Справжній воїн не боїться смерті! – гордо відповів він. – Я відкрито вступив у війну з блідолицими, і Великий Дух віддав мене в твої руки. Я без страху зустріну кулі солдатів, бо виконував свій обов’язок. А ти виконуй свій.
Не встиг полковник відповісти на цю полум’яну промову, як при вході до намету почулися голоси, і в нього зазирнув один із солдатів.
– Командире, а пташечку ми спіймали, – сказав він і підштовхнув уперед індіанську дівчинку на вигляд років одинадцяти-дванадцяти, тоненьку й граційну, з бронзовим личком, правильними рисами обличчя і блискучими очима.
– Ще б кілька хвилин, і вона б сховалася в ущелину, – додав солдат, задоволений вдалою гонитвою.
Побачивши полонянку, Нічний Птах зблід і з досадою смикнув рукою.
Від пильного погляду агента не сховалася ні його блідість, ні цей мимовільний жест.
Виразно подивившись на застиглого індіанця, дівчинка раптом вислизнула з рук солдата, що тримав її, і підійшла до Деванделля, з викликом дивлячись йому в обличчя.
– Ти тут за командира? – різко спитала вона. – Що блідолиці хочуть зробити з моїм другом, Нічним Птахом?
– Його розстріляють, – відповів полковник.
