першу красуню Далекого Заходу. Якщо ж не впораєшся, я накажу прив’язати тебе до стовпа тортур, а відтак твій скальп красуватиметься на моєму щиті».
– От же ж, – докинув агент, – пощастило вам, що й казати!
– Певна річ, – сказав полковник, – я пристав на пропозицію вождя, хоча не надто прагнув шлюбу з індіанкою. Я сподівався, що мені все ж таки удасться втекти й попросити притулку в іншого племені, привітнішого, ніж ці сіу.
Назавтра вирушив я шукати того дивного коня, від якого тепер залежало моє життя. Я одразу зрозумів, що тікати буде нелегко: за мною пильно стежили кілька індіанців, посланих вождем.
Тижнями я кружляв безкраїми преріями в пошуках диких мустангів, але легендарного білого коня серед них не стрічав. Я вже майже втратив надію на удачу, коли одного ранку натрапив на невеликий табун, у якому з-поміж усіх вирізнявся чудовий сильний красень, що вбирав очі своєю білосніжною шкірою, яка лисніла під сонцем.
Отже, величний кінь виявився не витвором уяви, я бачив його перед себе і тепер мусив упіймати вільнолюбну тварину. Але як це зробити? Та частина прерії, де я набрів на білого коня, на сотні миль навкруг була безлюдна, і навіть мої невсипущі наглядачі десь відстали й залишили мене самого. Але спіймати дикого коня самотужки неможливо, а поки я їздив по підмогу, дивовижний красень зник.
Та я не зневірився, а продовжував його шукати. Я поставив собі за мету або спіймати білого коня, або втекти.
Кілька днів минуло в безплідних пошуках преріями, коли я поступово втрачав надію знайти коня й зосередився на пошукові найбезпечнішого варіанта втечі, аж раптом у променях призахідного сонця зблиснула знайома білосніжна шкіра коня, що пасся поблизу невеликого переліска разом з іншими мустангами.
Побачивши мене, увесь табун зірвався з місця й кинувся навтьоки ще до того, як я схопився за ласо. Лише білий кінь, заповітна мета моїх пошуків, чомусь лишився під деревом, немов якась таємнича сила тримала його, якісь пута, що заважали йому помчати геть з іншими. Я під’їхав ближче й побачив картину, яка назавжди закарбувалася мені в пам’яті: чудового білого мустанга було немов припнуто до дерева тугою чорною петлею, що перехопила його могутнє тіло. Це був велетенський дужий удав!
Спершу я хотів убити це чудовисько пострілом із рушниці, але подумав, що це небезпечно: може постраждати кінь. Тоді я вихопив ножа і, захоплений палким бажанням врятувати коня від загибелі, кинувся на удава. Навіть після удару ножем велетенський плазун не бажав випускати здобич і тільки люто шипів, звиваючись і ховаючи голову. Я ухистився й завдав ще одного удару просто в черево удаву, розпанахавши його майже навпіл і при цьому не зачепивши коня. Чудовисько впало додолу, і я одним різким рухом зітнув йому голову.
Увесь цей час білий кінь благально дивився на мене, тужливо іржав і навіть намагався лизнути мене язиком. Коли я вбив удава, то просто не зміг полонити вільного мустанга: після того, що він витерпів, було б підло накидати на нього петлю.
Але
