смертельними ранами, та ще й підійшов до місця розстрілу… А яка дивна біла грива, а вся постава – велична й горда, шия, голова – чудові! Справді, шкода!
– Джоне, кінь був білої масті?
– Так, і значно більший за мустангів, на яких зазвичай їздять червоношкірі. Хвіст аж по землі стелився!
– Це ж Ред! Мій Ред! – раптом збуджено вигукнув Деванделль. – Передчуття мене не обдурило. Лихо не забариться! Час розплати близький! Обіцяна помста запізнилася майже на двадцять років, та все одно наздогнала мене…
Джон Мексім здивовано глянув на Деванделля:
– Що з вами, полковнику? Про що ви?
Але Деванделль усе бурмотів:
– Так! Якщо це Ред – а іншого такого в преріях Далекого Заходу не знайти – отже, моє прийшло до мене. Вона дотримає свого слова і помститься мені!
– Та про кого ви? «Вона» – це хто? – не розумів Мексім.
– Ялла! – глухо насилу вимовив Деванделль.
– Це ще хто така?
– Потім, не зараз! Відведи мене до коня. Я мушу переконатися, що це справді Ред.
Агент, стривожений непідробленим хвилюванням полковника, поспішно підвівся.
– Якщо бажаєте! – сказав він. – Ось тільки якби ця індіанська ящірка нікуди не вислизнула.
Сказавши це, він прив’язав юну індіанку до одного зі стовпів, що підпирали намет, і, прихопивши із собою ліхтарню, виглянув на вулицю.
– Знову дощ починається! – виходячи, пробурчав агент. – Вартовим слід бути насторожі. Зараз ще світить місяць, але вітер зганяє хмари, і вже за чверть години тут буде хоч в око стрель!
І справді: місяць, мов наляканий жахливою стратою індіанського воїна, то з’являвся, то зникав за кошлатими уривками хмар, пошарпаних ураганом, а невеликий клаптик чистого неба дедалі меншав.
Проминувши сторожові пости, обмінявшись гаслом і відкликом і попередивши вартових, щоб не стріляли, полковник з агентом попрошкували до ущелини.
Обминаючи уламки каменів і калюжі, вони раз у раз стишували крок, вдивляючись у темряву, де їм ніби ввижалися чиїсь рухливі тіні, і нарешті підійшли до місця, де було страчено молодого індіанця.
Звук їхніх кроків сполохав нічне птаство, і полковник мимоволі здригнувся. Він згадав шулік, як ті накидаються на залишені на полях битв бездиханні тіла, як викльовують очі мерцям і розривають на шматки мертву плоть, як збігаються до місць кривавих сутичок зграї диких собак і шакалів…
Деванделль мимовільно відвертав погляд від місця, де в темряві ледь проглядали обриси тіла Нічного Птаха, повислого на мотузках, якими він був припнутий до скелі.
– Ох, ця клята війна! – простогнав полковник.
– Ця неминуча війна! – холодно докинув агент.
– Я майже певний, що ми розстріляли не індіанця!
– А кого ж?
– У його
