під однією з раковин для вмивання, де вона, напівлежачи, ридає ридма.
Коли вернувся дідок і нам принесли таці з канапками та суші, я кинулася до наїдків, як до останнього порятунку перед завтрашнім робочим днем. Якщо добре закушувати, похмілля може не настати, чомусь вірю. А Карина тим часом вийшла.
Я вже встигла від пуза наїстися, познайомитися з купою телезірок, шоуменок, світських левиць (просто як у телевізорі побувала!), навіть поеткою-співачкою, що мала великі штучні груди й губи, – дівчата зліталися до нашого столу, як голодні птиці до годівниці!
«Ось моя збірочка, подивіться, будь ласка, я можу підписати її для вас, матимете від мене автограф. Зараз я в пошуках мецената або благодійника, хочу видати другу книжку віршів, тож саме ви можете ним стати й ваше прізвище буде вказане у вихідних даних чи не найбільшими літерами. Хіба це не честь для вас?» – залебеділа «відома», як вона назвалася, поетка-співачка, щоправда, вбрана, як піджейка. Вона мало не залізла Кавунчикові на коліна, демонструючи свій талант…
А Карини досі не було, тож я вирушила на пошуки.
– Зараз, зараз, – киває вона неслухняною головою, – все пройде, зараз пройде, – обличчя зарюмсане, очі в сльозах і патьоках туші. – Розклеїлася, не стрималася, – лепече Карина. – Ще так важко, як сьогодні, й не було мені.
– Ну, вставай, давай, я поможу, – беру її за лікоть.
– Почекай, почекай, полежу тут, – зупиняє мене Головата. – Належуся, виваляюся там, де моє справжнє місце. Може, полегшає.
– Та ну тебе. Не верзи дурниць.
– Ти нічого не знаєш, нічого ти про мене не знаєш, – Карина глипає в мій бік обвинувальним поглядом, скидається на ображену дворняжку, так, ніби саме я її скривдила.
– Вставай, Карино, – наполягаю. Відчуваю, як їжа в моєму шлунку наводить лад і мені потроху легшає: в очах розвиднюється, у голові прояснюється, а рукам додається сили.
– Допомогти? – питає хтось за спиною.
– Іди на фіг, – шипить Карина.
– Що, ділова сильно? – закипає незнайомка.
– Будь ласка, не треба, все гаразд, вона трохи не в собі, не гнівайтеся, – щебечу якомога миролюбніше.
– Шалава! – І двері вбиральні гримають.
Після почутого Карина знову заходиться ревти.
– Могла би, все змінила би, – розчуваю крізь її хлипання. – Зробила б усе по-своєму, жила би так, як хотіла би. Але пізно. Мій чоловік – ніхто проти мого шефа. А жерти і йому хочеться, і їздити на машині йому хочеться, і відпочивати по курортах йому хочеться. А за що? Де, бляха, взяти гроші на все? Але ж хочеться! Всього хочеться! Випити-набухатися… Тоді працюй, Карино, старайся, в тебе ж виходить, ти ж пробивна… Як я змарнувала своє життя, Вірочко, як я його змарнувала, – недоладно киває головою. – Могла би, все змінила би, – повторює Карина.
– Та все ще попереду, – беруся її втішати, – ти ще все встигнеш.
– Фігню говориш. Мені вже сорок три скоро.
– І
