я хіба без язика, на твою думку? – жартома питаю.
– Ти не патякаєш того, чого не треба. Це показала і ситуація з Коршак, коли вона погрожувала вас із Крук звільнити перед знайомством із генеральним. І випад Ксенії в день народження Елли Крук, коли вона тебе підставила вранці. І про Лєну Люту ти нікому не розказала, коли вона перестріла тебе в коридорі… – Карина згадує недавні події, і я дивуюся, що їй усе це відомо. – Та й чи затримаєшся ти в нас, теж велике питання, – інтригує несподіваною іронією.
Нас висаджують біля чорного входу однієї з найкрутіших будівель столиці, що в самісінькому її центрі. Про комплекс «Арена Віпів» кажуть – окремий світ у серці Києва. Я дещо знала про торговий центр, який тут представлений бутіками найдорожчих брендів світу, «для королівського», так би мовити, шопінгу, де одягаються багатії та знаменитості; чула про модні магазини, що займають старовинну частину споруди з ліпниною, карнизами та красивими балконами… Проте найбільше говорили про розважальні заклади, що тут є, – ресторани, кафе, нічні клуби, концерт-холи, стриптиз-бари, – все це відвідує переважно обрана, так звана віпова публіка, до якої я не належу й належати ніколи не хотіла.
Молодик із чорним метеликом на білосніжному комірцеві робить вигляд, що радіє нам, зустрічаючи при вході й оглядаючи (фейс-контроль?). Затим проводить до ліфта, куди заходить сам, а також ми з Кариною, водій і ще якась пані.
– Вас уже чекають, – звертається він здебільшого до Головатої. (Добре, що вона попередила мене про підбори і я не взула мокасини, як спершу планувала, бо ж не пустили б навіть у ліфт, регочу про себе, хоча, по правді, почуваюся ніяково, не в своїй, у дуже-дуже чужій тарілці.)
Відчуваю, як стіни зусібіч двигтять від гучної клубної музики, але її ледь чути: звукоізоляція спрацьовує чітко. Зрештою, насмілююся, піднімаю очі й помічаю перед собою велику зірку вітчизняного шоу-бізнесу. Вона прибула сюди відпочити, потанцювати, – зізнається про це водієві, що привіз нас із Кариною, він авжеж зачепив «суперстар», запитав у неї, куди прямує? Після чого я бачу, як миттєво зірка опускається зі свого недосяжного неба й приземляється на підлогу ліфта просто коло нас чи, точніше, біля водія, якого вона, напевне, плутає з великим босом і про якого думає: «Крутий перець, треба брати», – я зчитую це з її масних, спраглих губ і манливого виразу. (Пробач мені, співачко, якщо це не так.)
Чортяка! Насилу стримуюся від зойку, адже бачу перед собою генерального директора «АтлАсу» Івана Івановича Кавунчика! Випещена пані в супроводі свити із офіціанток, кальянника та… охоронців? (чи хто ці великогабаритні, ледь не квадратові чоловічиська?) люб’язно проводить його у віддалене затишне місцечко безкрайого на вигляд клубного закладу. Саме на його «причал», мов піднебесну гавань, щойно зійшли і ми з Кариною.
Музика в розпалі, людей – тьма-тьмуща. Кавунчик сідає на розкішний «золотий» диван. Перед ним на чорний, ніби облитий смолою, стіл, чия поверхня віддзеркалює міріади вогняних світил, якими встелене «піднебесся» клубу (хі-хі, а назва клубу так і звучить – «Піднебесся»,
