сама я так прожила життя, що ніхто ніколи про мене погано й не подумав, не те, щоб уголос сказав! Ні в яких скандалах я участі ніколи не брала. Пристойність – це слово мого життя, дороговказ, за яким слідую…»
За рік я пішла і з тієї роботи. Прізвисько «розведьонка» прихопила з собою. Воно, як не дивно, знадобилося мені й через роки у Польщі, куди я поїхала на заробітки – спершу прополювати, а потім збирати полуницю у фермерському господарстві – зі своїми односельцями: тітка Варця нарадила. То було відразу після Майдану й мого іще більше травмованого стану, ніж після злощасного таксування з пістолетом під ребрами.
Не думала, що серед райцентрівських (ну, не сільських же!) жительок досі такі уявлення. Подивилася на Петра, чоловіка з нашої бригади, а він жонатий, – все, хочеш його від жінки відбити, собі заграбастати. Вийшов у поле бригадир перевірити, чи добросовісно українці-поліщуки трудяться, підняла в цей час голову, – все, «зняти»6 багатшого хочеш і в Польщі лишитися… Ще й утрапила, була, в суперечку: думала, накинуться на мене односельчанки й роздеруть, «як Тузик грілку».
– Бо жінка буває щасливою тільки, коли вона замужем, – сказав хтось із нашої бригади, коли ми сиділи на спільній кухні й вечеряли «з пивком».
– Це неправда, – заперечила я.
І мої «співкамерниці» (так я жартома називала своїх співмешканок по крихітній кімнаті, де по всьому периметру, попід стінами, були розставлені в два поверхи залізні вузькі лежаки, схожі на тюремні нари) гучно запшикали глузливими смішками.
– По собі судиш, Вірко?
– Чого по собі? Бачила в житті немало щасливих і незаміжніх жінок.
– Де ж вони живуть? У Києві твоєму?
– І в Києві теж.
– Не плети дурниць, Вірко. Брехню ж торочиш!
– Та чого ж?
– Ну, кожна ж дівчина хоче заміж.
– Дівчина, може, й хоче. Але – не кожна жінка.
– Вірко, ти так судиш, бо сама – розведьонка. Хіба ж тобі пусто було замужем? В самому, бляха, Києві?
– По-всякому було.
– Ой, бо не терпіла свекрухи, язика мала довгого! Менше би слухала, Вірко, своїх подружок городських, то, може, й зберегла би сім’ю!
– Нікого я не слухала. І не я ж була ініціаторкою розводу.
– Бо меншою треба бути, змовчати свекрусі, послухатися її, а ти розсварилася з нею, от вона й розвела вас із Сашком.
– Аякже ж, мовчати, терпіти, робити, що кажуть, – тоді будеш ого-го яка щаслива! Так виходить?
– З тобою, Вірко, нема про що говорити. Кожна жінка коло чоловіка таки щасливіша, ніж коли вона сама. Визнай це нарешті.
– Особливо – бита чоловіком жінка ну дуже щаслива.
Як сказала я цю фразу, то накинулися на мене мої «співкамерниці», ніби зграя безпритульних кішок на викинуті недоїдки біля якогось ресторану. Засипали своїми переконаннями,
Зняти – тут: звабити.
