style="font-size:15px;"> «Нишпорка, – подумки сичу. – Привіт, лукавий світе!» – глибоко вдихаю.
4
Йдучи з офісу до метро («синичка» мене чекає на станції «Мінській»), акуратно переступаю з ноги на ногу, аби вдруге не відламати підступний каблук. Треба носити з собою «перевзувачку», вирішую дорогою. Хоча йти мені зараз однаково краще, ніж навпаки. Бо іду я з роботи. І то – з якої роботи! Сумно трішки лише через те, що видасться вона, напевно, не з легких морально. Досі хоч доводилося працювати в значно гірших умовах, але з набагато зрозумілішими, точніше, ближчими мені людьми.
У редакції науково-методичного журналу ми працювали за старими, обдертими столами, замість доброї підлоги в наших куцих кабінетах лежав порваний лінолеум, з чиїх дір просипався нагору роздовбаний роками, безпорадністю та підошвами цемент. Скільки капронових панчіх ми з дівчатами порвали об надбиті дерев’яні стільці! І сміх і сльози… Але ми рідко коли журилися: в команді трудилися професіонали, люди, які любили свою справу. Що апріорі означає – задоволені працівники на робочих місцях, а не навпаки, чого довкола не бракує, зокрема, у сфері обслуговування. Так-от ми мали принаймні задоволені обличчя, а глибше – почувалися всяко. Адже й без язвочок не обходилося. Як загалом у кожному колективі, що, мов людський організм, буває, перевтомлюється, дає збій, а буває, нездужає через захворюваність котрогось із органів.
Утім, саме цю з усіх своїх робіт я згадую з найбільшою приязню, прикро було її покидати. Та мізерна зарплатня, іще й постійні заборгованості, відрахування змусили мене піти. Тобто вибратися до Італії…
Зненацька схоплююся на думці – а що, коли помиляюся? Що, коли й цих, інакших, анітрохи не схожих на мене людей через якийсь час я вважатиму за найліпших? За своїх? За добрих друзів і товаришок? Буває ж усяке! Буває таке, що ого-го, не повірив би зроду-віку, доки сам «не скуштував» би!
Думаю, що хотілося б зараз побалакати з кимось, обговорити цей напружений робочий день, поділитися емоціями. Адже що я тепер відчуваю? Подив? Мабуть, так, подив – найбільше. Й то – від усього. Та я не можу зателефонувати матері: вона живе ніби в іншому світі порівняно з тим, який я щойно побачила і частиною якого маю стати.
Отже, світ – не однаковий у нас у всіх?
Ні, світ – один, тільки лакуни в ньому заповнені різними людьми по-різному.
Добре було б поговорити з Еллою. Я спитала б у неї думки про генерального: «Як він тобі?»
Мабуть, вона відповіла би: «Нормальний».
І я би з нею погодилася, додавши, що дідок не такий страшний, яким нам представила його схарапуджена ейчарка.
«До речі, як тобі Ксенія?» – «Відповідальна, на своєму місці».
А я би не погодилася. «Тобто, може, вона й відповідальна, – сказала б я Еллі, – але більше – жорстка й нетактовна. А це на її посаді щонайменше є дивним». «Вона ж працює з людьми, а з людьми так розмовляти не можна», – додала би я. І якщо б Елла попросила уточнити, що я маю на увазі, то я сказала б: «Вона не вміє добирати слів».
«А що ти скажеш про Нікіту? До речі, про що ви розмовляли з ним наодинці, якщо не секрет?» Він же попросив нас із Ксенею
