писати листи грамотно досі не навчилася. Дрижаки поволі нападають. Десять хвилин я маю на те, щоби зібратися передусім із думками, адже хтозна, що він запитає, цей шеф усіх шефів? Що його може цікавити?
Встаю з-за столу, дивлюся у дзеркало, поправляю макіяж, обсмикую сукню. Чортяка, чому я трясуся, мов налякана вовком зайчиха?! Спокійно, дівчинко, спокійно, все вийде якнайкраще.
Із моїм-то щастям, огризаюся.
Цить і вір, Віро невіруюча, зводжу губи в півусміх, і виходить, як у пихатої Ксенії.
І все ж вона гарна, скрекоче щось у мені.
Відтак усміхаюся до свого відображення вже по-щирому, трохи-таки розслабляюся.
Те, що він відламався, я розумію не відразу. Ще намацую, стоячи, підпору, але її нема, підошва на п’ятці вмощується на самісінький асфальт. О люди! Навіщо було летіти із такою швидкістю? Що ж тепер робити? Де ця клята Елла, за якою я вилетіла з офісу о 14:15, розуміючи, що вона не встигає на «отримання попередньої інформації»?!
Бог із нею, з «попередньою інформацією», лише б на зустріч із генеральним не спізнитися, адже це «неприпустимо»!
То де ж вона, ця шкодлива пазуриста кішка? І що мені робити з відламаним посеред Хрещатика каблуком?!
3
Що таке грудка в горлі, мені відомо не з редагованих текстів. Щоправда, коли надто часто стрічаю слова «ошелешений», «спантеличений», «приголомшений», – то ніби спотикаюся об них, перечіплююся босими ногами через випнуте коріння на лісовій стежці, після чого поболюють пальці. Бо вони, ці слова, гостробокі. У них мало світла, й вони не з легких: за кожним – переляк, чи стрес, або й травма. Самі собою грубуваті ці слова. Тому їх недолюблюю. Зокрема, у текстах.
Є слова прозорі й такі, що світяться, – помічні в темноті. Є що гріють і стишують запал. Багато зі сказаного здатне надихнути й зміцнити дух. Не менше й такого, що ніжить, приколихує, заспокоює…
Для мене слово – то щоразу доторк. Він може пестити, а може шпигонути.
«Ще один такий випадок – і вас буде звільнено», – голос старшої ейчарки сичить у вухах, хоча ми вже промчали довгим офісним коридором, що тягнеться повз рецепцію, застрибнули в дивний ліфт (він тут є? ага, цілком таємний і замаскований), піднялися вгору на якихось півповерху й запливли (я вже не чула ніг, вони не йшли, а робили чудні й невагомі рухи, як то у воді, бо земля піді мною теж кудись, чортяка, поділася) до шикарного кабінету. Ой, ні-ні, це просто приймальня генерального. Його кабінет – праворуч (туди всяким шавкам – зась, так-так, я розумію). А нам – сюди, ліворуч. Це я розумію вже з роз’яснень панянки, що встала з-за грубого бурого столу, привіталася й назвалася помічницею генерального директора Кариною Головатою. Ґречно (у неї добрі очі, встигаю зауважити) вона відчинила перед нами двері переговорної, – овва, кімнати настільки просторої, освітленої й налитої запахущим ароматом водяної лілії (аромадифузор?), що я аж чхаю й лякаюся того, що «осквернила» своїм випадом тиху райську гавань.
«Вас
