Анатоліївни. І дістаю навзаєм зверхнє хмикання.
– Є корпоративний етикет, якого в компанії беззастережно дотримуються всі без винятку працівники, – тараторить дівча.
– Але я ще не працівниця вашої компанії, – навіщось дражнюся. «Хто тебе тягне за язик? Чого все псуєш, Віро невіруюча?!» – сварюся подумки. Й тут же мило (справді мило) всміхаюся.
– Так, – погоджується зі мною пані Люта й ховає в паперах невдоволений вираз.
– Ви коректор із шістнадцятилітнім стажем. Вас не цікавить кар’єрний ріст? – запитує вона.
Я згадую всі свої роботи, точніше, заробітки поза коректурою й редагуванням – шкільна вчителька, репетиторка, відповідальна секретарка (а насправді друкарка чужих журналістських текстів) у редакції районної газети, пекарка італійських тістечок і посудомийниця, піарниця в малому видавництві, невідбута таксистка, збиральниця польської полуниці…
– На жаль чи на щастя, мій фах не передбачає особливого росту кар’єрного, хіба – професійний, – відповідаю. Про мізерні заробітки коректурою я вирішую не розводитися.
– Цікава професія, – висновує рекрутерка.
– Трохи є, – знову всміхаюсь, але у відповідь того самого не дістаю.
– Ми шукаємо справжнього фахівця своєї справи, бо в день готуємо до півсотні рекламних текстів різного роду…
– Просто «різних», – перебиваю Олену. І бачу: вона не розуміє, що я кажу. – «До півсотні різних рекламних текстів» – це я вже вас редагую, – пояснюю, усміхаючись. «Майстра своєї справи» замість «фахівця» уголос не правитиму, миттю знаходжуся.
Люта вдає, що не чує мене.
– Назвіть три слова, що характеризують вас як фахівця, – пропонує.
Тим часом мій погляд прикипає до її лівої руки, котра за весь час, що ми «співбесідуємо», не зробила ані руху. Й от я бачу, так, я в цьому переконана, в рекрутерки протез, який дуже схожий на справжню кінцівку. Дві золотих каблучки на штучних пальцях, – виглядає це дещо моторошно.
Цієї ж миті додумуюся, що саме відрізняє рекрутерку від керівниці-ейчарки: в кутиках її очей приховані сумніви.
Я не гублюся:
– Відповідальна, відповідальна й ще раз відповідальна, – вирішую не лукавити.
– Не замало як для фахівця?
– Саме впору.
– Якою є причина вашого звільнення з попередньої роботи?
– Фінансова.
– Вам мало платили?
– Так.
– А ви заслуговуєте на більше?
– Так. – Подумки собі аплодую.
– Дякую, – каже Олена. Але то просто слово, ні за що вона, звісно, не дякує. І мене це зачіпає. Пустопорожність слів – те, з чим миритися важко.
«Ти чого чіпляєшся до слів?!» – часто злився мій другий чоловік, не філолог Сашко, а митник Максим.
«Не говори того, що нічого за собою не несе», – гримала я. «Терпіти не можу говоріння задля говоріння без сенсу і суті. Пуста
