очевидно, у ньому розмовляла, й ми примчали до офісу, де на нас під дверима кабінету чекала розлючена Ксенія. (Ха, а в неї ніздрі теж капелину «говірливі», себто форкають.) То від її слів, чи радше інтонації, до мого горла підкотився клубок: вона ж видавалася попервах абсолютною ґречністю! Та ще більше – від Еллиної наляканості: я не сподівалася, що вона аж так розтривожиться. Біля її очей враз проступили зморшки, обличчя осунулося, втратило білість, кутики губ опустилися. Почувши ще дорогою про зустріч із генеральним, про те, що ми можемо спізнитися, а це «неприпустимо», вона закрокувала бруківкою швидше за мене, подріботіла, заметушилася, – де й поділися шарм та високі манери! Страх оголює жінку без її на те згоди, – стало ясно.
Ми обоє мовчимо. Про це нас найперше попередила Ксенія Коршак. Під час зустрічі з генеральним, для всіх без винятку:
• правило номер один – мовчати, поки до тебе не звернуться;
• правило номер два – відповідати максимально коротко й максимально точно на поставлені запитання;
• правило номер три – не перебивати шефа, коли він говорить, дослуховувати до самого кінця;
• правило номер чотири – не видавати жодних зайвих реакцій та звуків, особливо жартів, смішків, вигуків, реплік;
• правило номер п’ять – не сперечатися, не перечити, не виправдовуватися;
• правило номер шість – ніколи не казати «ні», «не знаю», «не вмію», «не зроблю», а казати «гаразд, я пошукаю варіанти розв’язку цього питання»;
• правило номер сім – на кожне поставлене шефом завдання представляти три варіанти розв’язку;
• правило номер вісім – не вставати посеред наради й не виходити з кабінету (лише в екстрених випадках);
• правило номер дев’ять – поводитися максимально стримано, не крутитися за столом, не перешіптуватися;
• правило номер десять – бути в змінному взутті та без верхнього одягу (його залишаємо в приймальній).
Усе це Ксенія Анатоліївна гарячково проторохтіла, прямуючи на нараду, між погрозами нас із Еллою звільнити.
Навпроти, також мовчки, сидять двоє хлопців-айтішників, котрих я бачила на кухні. Біля них, ближче до чільного шефівського місця, – Ксенія. Поважна й набурмосена. Схожа на індичку. Зараз я помічаю, що в неї завеликі губи і вони (од злості?) розтряслися й не тримаються купи. Під носом проступив піт, який вона старанно намагається вимокати манюньою паперовою серветкою. (Куди вона її сховає? Має в брюках кишені? Не покладе ж незграбний жмуток на цей бездоганний лискучий стіл?) Волосся, втім, лежить однаково гарно, йому на злість, очевидно, начхати (хі-хі). Комір від сорочки, як і минулого разу від боді, ховає тонку шию. Я ловлю себе на тому, що намагаюся помітити під ним фіолетову цятку. Але не виходить. Не видно нічого і з-під накрохмалених манжет.
Першим до кабінету заходить здоровань із залисинами: я бачила його одну мить, коли він влітав у двері переговорної, де ми з Еллою пару днів тому мовчки заповнювали
