Та в очах – поблиски сумнівів і остраху. Недосвідченість над нею бере гору, молодецтво, незрілість. Чи впорається з викликами, що перед нею постали?..
Вір, видається, – найбільше. Одна, дві, три, чотири… Дуже різні з вигляду ці жінки: не вельми яскраві, але й помітні, не розкішні, але симпатичні, одна ось – із опущеними плечима, притомилася; друга – зі змореними очима, не доспала, наробилася; третя вбрана просто, але зі смаком, раз по раз поглядає на годинник: кудись або до когось поспішає, клопочеться, бо не встигає; четверта – задумалася про вечір: з ким його проведе? чим себе займе? як відпочиватиме після роботи? – у здогадках і роздумах, самотня… Одне поєднує цих жінок – кутики їхніх губ підняті. Отже, вони не втрачають віри, попри все. Віри вірять (хі-хі). По собі суджу?
А може, це – карини?
Чортяка, чому я взагалі вирішила, що можу щось вичитувати з облич і поведінки людей? Помилитися при цьому ой як легко.
«Наступна станція – Мінська», – каже диктор метро. Моя.
Щойно виходжу нагору, помічаю міні-вагончик із написом «Ремонт взуття». Те, що мені треба!
– Ми раніше ніде не бачилися? – не стримуюся, заговорюю до майстра, який роздивляється мого «човника» й каже: «Завтра обидва туфлі будуть готові, заберете десь у цей час». На сьогодні, вочевидь, несподіванки для мене не закінчилися, ловлюся на думці, коли споглядаю цікавий образ молодика.
Авжеж, ми раніше не бачилися, я це знаю. Принаймні де-де, а у взуттєвих майстернях – напевно. Мене зачепив дивний образ ремонтника-взуттьовика, що радше – рокерський або ж байкерський. Патлатий, бородатий, у куртці-косусі, черепи – на майці та наколоті на пальцях. Що ти тут робиш, гітаристе-металісте Роба Галфорда?
– Може, на якомусь мотозльоті? – відказує він і кидає на мене краєм ока.
– Не думаю. Я там ніколи не була.
Мене аж веселить те, як він вбраний. Ніби їхав мужичок своїм «гарлі-девідсоном», чи як там називають вони своїх залізних коней, аж раптом дзвінок від друга: «Слухай, посидь годину в ремонтній на «Мінській», прийми від клієнтів взуття, бо в мене тут удома кіпіш…»
– Ви справді тут працюєте? – Ні, ну що такого я питаю, мені дійсно цікаво!
– Так. А що, не схоже?
– Ні.
– Не ви перша це кажете.
– Розумію.
Я прошу в нього півгодини зачекати, бо сама мушу збігати в перший-ліпший магазин і купити якісь капці, щоб перевзутися, а туфлі лишити йому на ремонт. Він легко погоджується почекати.
Коли я повертаюся, молодик стоїть надворі, курить, похапцем побрязкує в’язкою ключів та оглядає зусібіч квадратове місце своєї роботи. Біля міні-вагончика стоїть його «гарлій», тобто двоколісний мотоцикл із високим рулем, схожий звіддалі на довгодзьобу пташку. Забачивши височенний зріст гітариста, мені знову стає смішно, тож, підбігши, я з ходу випалюю:
– Але як ви туди поміщаєтеся?
