не інакше!) про презентацію айтішників, лівою рукою тимчасом нервово виминає залишки серветки, наче вони пластилінові.
– А також, Іване Івановичу, якщо залишиться час, зможете познайомитися з нашими новими працівниками (працівницями, – редагую її) відділу маркетингу та інформаційного забезпечення, – зважує правицю в наш бік.
Іван Іванович чухає за вухом, кидає погляд на Ксенію так, ніби вона щойно бовкнула маячню й відволікла його від направду важливого.
Я в цей час думаю про те, що всіх тут виправляю-редагую, а з самої часто-густо вистрибує, як горобець зі стріхи, рідна «західняцька» говірка.
Бо як не видно себе, то й не чутно. (Жартую, звісно.) Просто я люблю діалектизми й виступаю за їхню повноправність.
Один із айтішників береться «презентувати презентацію» (хі-хі), а я ще раз зиркаю на Еллу, чи заспокоїлася вона? Бо грудка з мого горла поволі відкочується.
Серце її досі витанцьовує соло з вогнем, помічаю.
– Дякую, усі вільні, – кидає дідок і виноситься з переговорної, аки вітруган, не зачиняє за собою й двері. – Поклич до мене Лєну, – то вже дає завдання Карині, за чим голосно гупають двері його кабінету, аж ми всі зіщулюємося.
Видається, не минуло й п’яти хвилин із часу, як він прийшов. Правда, Ксенія пояснює, що в Івана Івановича о 15-й важлива зустріч, до якої він має підготуватися (звідки тобі це відомо, Коршаківно?), тому він мав можливість лише послухати презентацію айтішників. Але з вами (тобто зі мною та Еллою) має бажання поспілкуватися Нікіта Якович, тому пройдіть до переговорної на сьомому поверсі, за кілька хвилин він до вас приєднається.
– Дякую, Віро, – каже Елла, коли ми знову сидимо за столом перемовин, тільки вже на «своєму» поверсі. (Наскільки я зрозуміла, офіс компанії «АтлАс» займає усі три або й чотири поверхи з десяти у будинку. Одне коридорне крило, що тягнеться праворуч від кабінету Кавунчика, чого варте! Дверей кабінетних із вісім нарахувала, поки верталася до потаємного ліфта.)
Мені приємно чути те, що каже Елла. Вона справді вдячна.
– Нема за що, – відповідаю і хочу з нею поговорити, але не наважуюся. Не спитаю ж, із ким це ти, Еллочко, сиділа в шикарній іномарці? Вона мала годину вільного від роботи часу і використовувала його на свій розсуд. Тоді, коли я побігла її шукати, не минуло й півгодини, як вона пішла. Хіба сподівалася, що в цей час надійде «страшливий» лист від ейчарки із трьома знаками оклику?
– Тобі треба налаштувати робочу електронку на телефоні, – знаходжуся: Елла саме «колупається» в своєму смартфоні.
– Так, – не відриває очей від ґаджета, щось комусь відписує.
А все насправді минуло не так уже й страшно, як уявлялося й Ксенею нам подавалося, ловлюся на думці. Ще згадую Олену Люту, тобто Лєну, як назвав її, коли кликав, генеральний: вона піднесено, хоч і без захвату, крокувала нам назустріч, коли ми вийшли з ліфта й прямували до «своєї» переговорної. «Приваблива, хай
