в школі. Старша, здавалося б, жінка, досвідчена, а вдавалася до шалено мерзенних штучок-провокацій.
Друга – ще прекрасніша й просто-таки всемогутня, з її слів. Власниця видавництва, де я працювала піар-менеджеркою. За рік ми з нею вдвох (!) випустили п’ять книжок, та й то здебільшого за кошти авторів. Але пихи та шику у видавчині було стільки, ніби вона володіла цілісінькою компанією «АтлАс».
Із першою пощастило бодай тим, що я, маючи непогані філологічні знання, надумала підробляти репетиторкою (вчила тих-таки діток, що й у школі), тому, хоч із боязню, та все ж звільнилася зі школи, й щоденне розпивання моєї крові, ніби солодкавого вина, припинилося.
Від другої пішла в нікуди. Тобто від безгрошів’я (роботодавиця навіть дві останні зарплати не виплатила, бо просто не схотіла, хто їй указ?) – у підпільні таксистки. Але потому, як однієї ночі не зовсім адекватний чувачок ускочив у мою «синичку», тикнув під ребра пістолет і наказав везти його аж до Житомира, – благо, лишив живою й незґвалтованою, а за прокатані задарма сто п’ятдесят «кеме» вже й не думала, вертаючись до Києва і захлинаючись від сліз: страшенно тоді налякалася, – більше до того заробітку не ткнулася. Впала в депресію, як у сплячку. (Ще й Максим, той, що митник, часто розранював: на цілі місяці був зникав, розтавав, як сіль у воді, а потім знову об’являвся, наболіле полоскав.)
«Учора деякі вчителі говорили, що насправді ти бездарна, просто нагла сильно й язиката. Але ніхто тобі прямо цього не каже», – щойно я поставила сумку на стілець коло робочого столу й узялася розстібати пальто, як мене зустріла перша, котра кепкувала з ніздрів: «Бачили? Навіть ніс виказує злостивість, якою вся її середина заповнена». Це насправді було піщинкою з гір осуду, котрі вона на мене ледь не щодень вивертала. І то за що? За те, що не змовчувала, коли йшлося про несправедливість щодо мене або й когось іншого. І ось знову вранішній «привіт від кровопивиці». Починався новий робочий день, але завершувався рік нашого з нею колежанства та мого працевлаштування в тамтій школі.
Іноді втікаєш не так із місця роботи, як від почутого про себе.
«Тобі треба стати більш цинічною, прагматичною, навіть меркантильною, щоб навчитися жити й виживати в нинішніх умовах! Ти взагалі не знаєш життя! Я безкінечно торочу, що нам треба шукати таких авторів, які можуть платити, бо мені (та нам!) треба заробляти гроші, щоб видавництво хоч якось утримувалось на плаву! Але ти зі своєю порядністю затялася! Тичеш мені рукописи талановитих, бачте, авторів, які й могоричу доброго не виставлять, не те, що тираж оплатять! Тобі не місце в бізнес-структурі», – повідомила друга причину мого несподіваного звільнення.
«Щоранку, як встаєш із ліжка, окутуй себе уявним коконом, схожим на простирадло», – як захиститися від нападів першої, навчала давня подруга, нібито прихильниця езотерики Тамріко – так вона себе називала. Ми випадково познайомилися в лікарні, точніше, в поліклініці перед кабінетом гінеколога. Вона прийшла туди «по дитину», як сказала, «хай що хочуть зі мною роблять, аби я вродила»,
