не буде вистачати (бракуватиме, – знічев’я відредагувала її), повідомляйте. Працівники нашої компанії найчастіше спілкуються через емейл, тому пишіть за потреби листи, ось моя візитівка, – поклала на обидва столи по цупкому папірцеві. – Годину ви маєте вільну, не обов’язково в обідню перерву, хоча – бажано».
Вона ще побажала вдалого першого робочого дня й зникла в просторах таємничого офісного лабіринту.
Перший день на роботі минає за зачиненими дверима, в цілковитій тиші. Непогано, спершу висновую. Потім знаходжуся, що проводити отак цілі тижні, а то й місяці, мабуть, буде затяжко. Я-бо надзвичайно люблю розмовляти, коли треба передихнути від роботи. Говорити, аби лікуватися, якщо бути точною. Ця метода здавна помічна для мене. Роздумувати вголос про пережите: для чого воно мені далося? – і старатися відпустити. Описувати відчуте: що за цим може ховатися?, – і робити висновки. Щоб або уникати надалі подібних ситуацій, або, навпаки, в них утрапляти. Хоча такого радше не стається: як і будь-що штучно підлаштоване, воно трощиться на дрізки. А також – неодмінно дізнаватися щось подібне від співрозмовника, точніше, співрозмовниці: з подругами мені все ж простіше, вільніше. Тобто у свої тридцять п’ять я вже знаю напевне, що навіть однакові ситуації люди проживають геть по-різному. І мені цікаво, де захований секрет отого, що кожний по-своєму розуміє й відчуває цей світ? Він же, наш світ, один і той самий у всіх, а ми в ньому – різні. Чому?
Блимаю вкотре на вродливу сусідку по кабінету й згадую свою подругу Наталку. Вона теж була із місцевих, з киянок. О, як я пишалася нашою дружбою! Як дівчинка-підліток пишається старшим від себе кавалером. (Наталка теж була дорослішою від мене на два роки.) Трималася за неї, як за щось дорогоцінне, шалено важливе, таке, що понад усе боїшся втратити, тому, звісно ж, в одну мить втрачаєш. Бо не гоже любити когось більше від Бога, хтось-то казав. Наша дружба протривала лише рік: на другому курсі Наталка взяла академку й виїхала до Італії. У кінці дев’яностих, на початку двохтисячних багато хто вибирався за кордон, ціла епідемія заробітчанства охопила була Україну, надто й західні краї, звідки вийшла я. Десь років через шість Наталка покликала мене до себе: чого тобі вишукувати дешеві й «адські» (так і сказала: адські) підробітки, у мене – своя пекарня, похвалилася Наталка, міситимеш здобне тісто, тобто машина міситиме, а ти тільки кластимеш у неї що треба для тіста і розфасовуватимеш його у веселі формочки. Потім діставатимеш готову випічку з електричних печей.
Еге ж, не моя то справа – кухня. Я не мислю себе без вичитування й письма, без виправлення ком, тире, русизмів, інших помилок у текстах. Тоді я вже була кількарічною коректоркою науково-методичного журналу, втім, увесь час мусила робити щось іще через постійну заборгованість у зарплаті. Зокрема, ще більше вичитувати-виправляти-редагувати-писати-створювати-складати різні тексти як не ночами, то ранніми-ранками, або й у редакції в обідню пору чи в робочий час, вдаючи, що працюю над статтями для журналу…
Авжеж, я поїхала до неї, до своєї Наталки, з якою часто ділила домашні
