перебуваючи в домі подруги. Ми так і не посиділи за обідом чи вечерею, не згадали разом проведеного часу, спільних знайомих – тільки-но я просила в Наталки про розмову, вона казала: «Віро, ти ще не прибрала в кабінеті Джакопо (її чоловіка) й не вимила всенький посуд». Моя Наталка… Синьйора. Дияволиця. Вона – це вже історія. Нагадує про неї хіба «синичка», машина, яку я купила за італійські муки-заробітки.
Назавтра, від дев’ятої години ранку аж до тринадцятої тридцять, робочий час минає так само у тиші. Аж ось до Елли хтось телефонує. Вона сухо відповідає «так» або «ні».
Якусь мить я дозволяю собі її роздивитися. Найбільш примітним є чорне довге волосся, вирівняне й доглянуте. Біла шкіра, звабливі губи. Набираю в «Ґуґлі» слова «красива брюнетка» й бачу, що пазуриста кішка дуже схожа на Меґан Фокс. До темнавих у мене особливий пієтет, бо сама я світло-руса. Щоправда, з-поміж чорнявок мені найкрасивіша Моніка Беллуччі.
До чого це я? Елла – розкішна. Серед баченого мною квітника юних і гонористих офіс-менеджерок та ейчарок компанії «АтлАс» вона по-справжньому вирізняється. Бо коли дивишся на неї, то не сумніваєшся, що ця жінка веде дійсно якісний, люксусовий спосіб життя.
Але я маю триматися не гірше. Мій досвід і мій вік – не менші заощадження за валютні.
– Я на годину відлучуся, – каже Елла й зникає за дверима. Лишає натомість прозорий кокон аромату вимитої дощем зелені, моху і трави.
Мені теж розім’ятися не завадило б, вирішую випити кави на офісній кухні. Два пончики з вишнями купила вранці перед входом у метро.
Круто, спадає на думку перше «не-літературне» означення, коли заходжу до оснащеного найнеобхіднішою технікою та приладдям приміщення. Тут тобі кавомашина, крапельна кавоварка, хочеш чай заварюй із артезіанської бутильованої води, хочеш просто його запарюй у готовому кип’ятку з кулера; великий круглий стіл посередині, обабіч – меблі й холодильники; рівненько виставлений посуд виблискує із полиць, на стільниці – вази з цукром, печивом, цукерками…
Біля вікна походжає Ксенія, вона по-вчительському, чи таки по-начальницьки, наказує щось Лютій та ще двом дівчатам, мабуть, працівницям із рецепції. Зводить на мене байдужий короткий погляд і відвертається: нема нам про що наразі розмовляти, – вичитую з її погорди. Я – так само не нав’язуюся, стаю в чергу за кавою. Переді мною в кавомашині її робить мужчина, точніше, хлопчина, – визначаю з висоти своїх літ (хі-хі). Хлопчина оглядається, помічає мене, але не вітається, тож я роблю це перша. Заклопотаний, висновую, бачачи його різкі та поквапливі рухи.
– Ігорю, давай скоріше, скоро друга тридцять! – з-за прочинених дверей не менш схвильовано прикрикує до кавувальника інший хлопчина, правда, дещо більше схожий на мужчину завдяки широким плечам і вгодованому обличчю. Та прожогом зникає.
Не мій «фасон», подумки регочу, забачивши цих обох. А за мить серджуся: чортяка, я що обираю собі
