оформимо для неї вітальний куточок.
– Чудово! Домовилися.
– Ще таке, – відставляє недоїдки Ксенія. – Зустріч із приводу твого десятиденного стажування, вона ж мала би завтра бути?
– Так.
– Олена проведе її після вихідних, у понеділок. Я так вирішила й розпорядилася. Тож розслабся. Поки що.
6
Наступного ранку, рівно о 8:40, відчинивши двері кабінету, я бачу святково вбрану Еллу та щасливу з виду Ксенію.
– О, ти прийшла?! – щебече ейчарка. – А ми вже майже справилися, – сушить зуби.
На Еллиному столі стоїть величезний букет із розкішних, гордовитих і шалено червоних гладіолусів. На стіні, поруч із її столом, – плакат із вітальним написом «З днем народження, Елло!»
– Вітаю, Елло! – і собі вручаю іменинниці букет із пухнавих жовтих хризантем: купила їх, виходячи з метро. – Хай твоє життя буде сонячним!
Іменинниця дякує. Я роздивляюся розписаний плакат за її спиною, унизу, праворуч, зчитую підпис: «З повагою, Ксенія Коршак». Розумію, що домовленості тут спрацьовують саме так. Себто ніяк.
– Ти сьогодні рано, – кажу до Елли, коли Коршаківна врешті йде з кабінету зі словами: «А тепер – до роботи, бо звільню!»
– Та це Ксенія вчора ввечері подзвонила, попросила прийти на 8:30: мовляв, із 9-ї буде шалено зайнята, а мусить терміново зі мною побачитися.
– Он як!
– Сьогодні після роботи зберемося на півгодини тут у нас на кухні, чоловік привезе бутерброди й трохи вина, – Елла поринає в монітор, їй не до свята зараз.
– Так, чудово! – кажу з веселинкою, а сама розтривожуюся: я обіцяла Михайлові, взуттьовику, забігти до нього після роботи.
Вчора, коли забирала в нього полагоджені туфлі, ми розговорилися, тобто спершу я побачила біля його «будки» спортивний велосипед і спитала: «Це менший брат вашого залізного коника?» На що він розсміявся й відповів: «Ні, то – сина. Мою “раму” таке “лоша” не витримає», – додав він, показуючи на свій широкий таз. І ми розреготалися. Я сказала, що в мене теж є син, тільки менший, йому до такого велосипеда ще треба дорости. «О, то ти зможеш мені допомогти», – зрадів Михайло. Толі (його синові) треба купити сорочку під костюм, іде на вечірку до друга: «Та вже парубок, шістнадцятий рік! А я не розуміюся на кольорах, взагалі не розуміюся на цих лахах, – зізнався Михайло, – в мене он-о штани, футболка, косуха, бандана, черевики – на всі випадки життя. А йому (Толіку) модне подавай. Він – не байкер, він – стиляга. Може, сходиш з нами? Тут близько магазин. Глянеш на малого, щось йому підкажеш?»
«Добре», – погодилась я без вагань. Почувалася вдячною за довіру.
Поїду в обід на «Мінську», попереджу Михайла, що не зможу ввечері зустрітися з його сином, – вирішую. Бо номерами телефонів ми з байкером не обмінялися.
– Це що за міжсобойчик? – Олена Люта стає переді мною посеред коридору, коли я несу з кухні до кабінету вранішню «офісну каву» й роздумую про Михайла. – Ви, Віро, знали, що в Елли Крук день народження і не повідомили? – злоститься.
– Але
