style="font-size:15px;"> Тільки на годиннику вибиває першу дня, я випурхую з кабінету, аки стривожена перепілка, піднімаюся на півповерху, – хочу побачити Карину й спитати одне, чи в неї вдома все минулося добре?
У приймальні її немає. Може, у «відпочивальні» вона?
Відважую ручку малопомітних дверцят (о, не зачинено!), зазираю всередину й бачу те, чого не воліла би бачити й за гроші: Кавунчик розсівся на дивані з опущеними штаньми, перед ним, в отих височенних «стриптизерських» босоніжках із нижньої полиці шафки, стоїть на колінах гола до пояса Олена. Її обличчя уткнуте дідкові межи ніг, вона робить йому мінет, допомагаючи одною рукою, а друга, ота окільцьована, нежива й лискуча рука-протез, лежить собі на столі, де ще недавно ми з Кариною розпивали, бесідуючи, чай. Кукса коло її плеча похитується мляво, ніби шмат відірваної щойно плоті.
Я різко відсахуюся, якомога акуратніше причиняю двері й спішу до свого кабінету віддихатися. Хоча й розумію: Люта мене помітила.
За хвилин двадцять отримую від неї повідомлення:
«Карина цього знати не повинна».
Хочеться забути те, що бачила. Коли подібне показують у порнофільмі, це одне. А коли – на робочому місці…
Чортяка! Хіба Кавунчик, старий пердун, сказала б моя мама, заробляє великі гроші оце для того, щоб отримувати насолоду від молодюніх дівчат, яких бере на роботу? Є ж для цього інші місця й інші дівчата.
Хіба дівчата йдуть до нього на роботу, щоб надавати оті послуги з насолод?
Та, певно ж, по-іншому усе!
Чому ж вони на це погоджуються? Карина, Олена, ще хтось?
О, як же болить голова! Уперемішку з випитим учора – ґвалт.
Після роботи іду до Михайла, іду цілеспрямовано, чомусь вірю, що поруч із ним мені стане легше. Помітивши мою пожовану мармизу, він махом пропонує: хочеш, покатаю?
Так, залюбки.
Із півгодини ми пересиджуємо ясну пору, байкер каже, що треба дочекатися темряви, тоді відчуття від їзди і гостріші, і цікавіші. Відтак одягаю шолом («У мене він завжди з собою, то – старшого сина», – каже Михайло). Забираюся на залізну «галку» (ловлюся, що саме цю пташку нагадує звіддаля його мотоцикл, тобто моцичка, – має ж бути відповідник жіночого роду, хі-хі?). І ми поволі сунемо маршрутом славнозвісного на Мінському масиві автобуса № 99.
Вискочивши на Велику Кільцеву дорогу, взуттьовик різко й несподівано додає швидкості, тож я припадаю до його спини й обхоплюю міцно за грубий, екіперований «моточерепахою», торс. У цей час, мабуть, скидаюся на жучиху з якогось дитячого мультика, що рятується від навального вітру, намертво вчепившись за високу травину.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного
