від мене, говорити. Подумає, посопе, позволікає, а потім, може, щось і скаже. Бо якби він так само, як і я, запалювався, то нашій дружбі давно б настав фініш. Щоправда, як на нинішній стан, про дружбу не варто казати, бо востаннє ми зустрічались років п’ятнадцять тому, коли Вітько приїжджав у Київ. Я його повів на іподром, з барського плеча підказав, на якого коня поставити. Ми ті виграні гроші одразу ж і прогуляли в гуркітливому кабаре на Червоноармійській…
– Привіт, друзяко! Пізнаєш?..
– Тебе не впізнаєш, – ствердно засопів у вухо Вітько. – Чув, чув. Твоя мама… Співчуваю…
– Треба пересіктись. Кажи, де?..
– Чого довго гадати? – хихонув однокласник. – У ресторані!..
Ресторан «Самограй» відкрили на пошті. У зв’язку зі збитковістю її обскубли з усіх боків. На місці вікон прорубали двері для кількох магазинів, навіть прокуратуру помістили на другий поверх. І для ресторану місце знайшлося.
Побачив Вітька ще від входу – огрядний, із пивним черевцем, він сунув, як бульдозер, ледве лавіруючи поміж столами. На майці через усі груди напис «Streetball», хоча, судячи з фігури, він був такий далекий від спорту, як я від розуміння, навіщо з ним зустрічаюсь.
– Кава, віскі, содова? – на американський манер запитав друга.
– І пожерти також! – не підтримав мій швидкий варіант Копиленко.
Щось у ньому змінилось. Я за ним спостерігав, поки ми їли, пили й вели легку балачку, усіляко уникаючи згадок про маму. Вітько весело розповідав, що зібрав бригаду будівельників і виконує замовлення багатіїв, та не тільки в Емську, а й по всій країні й за кордоном. Його бригада славиться ретельністю й високим рівнем виконання. Відповідно, має гарні заробітки, не бідує. Це взагалі-то дивний збіг, що застав його вдома, бо він приїхав на день народження дочки, подарував їй і зятеві путівку на Балі. На завтра Вітько готується летіти в Лодзь, де залишив своїх хлопців. Я нарешті визначився з тим, що непокоїло: друг більше розмовляв, аніж я. Він був упевнений у собі, енергійний, цілеспрямований. Саме те, чого мені бракувало. Санчо Панса пропав, з’явився бульдозер, що пре напролом.
– Друже, підкажи, де я міг би прослухати оцю плівку? – м’яко перебив його нескінченні тиради.
– Гм… – збився з думки Вітько й узяв бобіну, пооглядав її. – Де ти це чудо техніки розкопав?
– Несуттєво, – уникнув я деталей. – Хочу послухати, що на ній записано.
– Таку штуку можна прокрутити, – задумався на хвилю друг, – на тому боці. У Середи! Він тримає крамничку антикваріату…
На тому боці – це значить за автострадою. Наш Емськ розрізали, ніби яблуко, шумливою магістраллю, що бігла в один край до Львова, а в інший – до Кишинева. Хтось так мудро спланував, прокладаючи трасу. З одного боку залишилась влада, поліція, пам’ятник із поштою та кілька банків і шкіл, а з другого – вокзал, аеропорт, театр, бібліотека й заводські труби. Висотки, щоправда, як зуби
