й вкотре ставив йому на вид, знімав премії й доплати. Але, як відомо, горбатого могила виправить…
При цих словах Іларій Шаман допив другу порцію віскі й задумливо поглянув на бар. Я замовив ще. Він дрібно прицмокував і ганяв рідину за щокою.
– У мене собача кров, – завважив мій скептичний погляд і всміхнувся. – Без міцного не можу…
Третім учасником поїздки був мій батько, Петро Холоденко, молодий працівник, який уперше вирушив на полювання. Про нього відомо, що він переїхав із Миколаєва, де теж працював на заводі телефоністом. Дмитро Вербицький продав йому стару берданку. Про Петра Холоденка всі казали, що він дуже закоханий у дружину Настю, яка працювала вчителькою. І не хотів їхати, наче відчував щось. Та проти начальства не попреш. Начальство вирішило залучити його до своєї компанії.
Виїхали в п’ятницю пополудню, приблизно о шістнадцятій годині.
І зникли.
Іларій склав орієнтовний маршрут поїздки. До озера вісімдесят дев’ять кілометрів. Туди одна дорога – через поля й ліси. Не густозаселений район. Одразу за Емськом село Ярове. Там далі – ще одне, уже в самому Чорному лісі. Красне називається. Як і ліс – то Краснянський, то Чорний. Люди часто плутають, як називати. По дорозі ще є столярний цех, що пиляв і досі пиляє колоди. Трохи вбік, кілометрів за п’ять – Краснянський психоневрологічний диспансер, у який звідусіль звозили ненормальних. Диспансер досі функціонує, хоч відчутно занепав. І найголовніше – кінцева точка маршруту. Краснянське лісництво, де мисливців чекав лісничий Тимофій Духович. Він стверджував, що компанія до нього не доїхала. Хоч виглядав мисливців і відкрив шлагбаум. На жаль, за кілька років лісничий помер, тому частина таємниці зникла безслідно. Іларій коло нього крутився днями й ночами. Випитував, зіставляв, винюхував, але нічого не добився. Тимофій клявся, що чоловіки не доїхали. Сам здивований і ходив на пошуки. Дмитро Вербицький його давній знайомий, тож не міг заблудитись. Передзвонив за день перед поїздкою, повідомив, що прибуде з компанією, зустрічай.
Капітан обійшов, облазив увесь зарослий кущами й очеретами, нерідко непрохідний берег озера Білого в пошуках слідів. Зустрічався з мисливцями, підсідав до вогнища, розпитував, навіть ночував. Ні, ніхто не бачив, не помічав «Жигулів» із блискучою вихлопною трубою. Не полінувався опитати жителів ближнього Ярового й дальнього Красного. Але й там не бачили жовтої машини, ніде коло сільмагу не ставала, нічого чоловіки не купували, ні з ким не розмовляли. Хоча в Красному один суб’єкт, якому нема віри, бо брехун і крадій курей, похопився було, що чув незвичний сигнал з дороги, – але це тільки один-єдиний непевний штришок, не підтверджений більше ніким.
З усіх цих обставин випливає кілька версій. По-перше, чоловіки могли між собою пересваритись. А що в кожного в руках була зброя, то могла розв’язатись бійня. Один, котрий вижив, сховав трупи й авто, а сам подався навтьоки.
