– я перебирав варіанти, нехай найбезглуздіші. – Там же є покинуті хутори. Їхали машиною, провалились у криницю…
– Теж перевірили. Військові з собаками облазили кожен закут. Нічого не знайшли…
– І що?.. Більше ніяких версій не виникало? – я розчаровано випрямився, поглянув на бар, чи не замовити ще кави.
– Виникало. Аякже!.. НЛО їх украло, – усміхнувся капітан Шаман. – Невпізнаний летючий об’єкт… Тоді, знаєш, теж проскакували такі розмови.
– А в столярному цеху розпитували?
Іларій був і там. Не полінувався навідатись і до психів. На час гіпотетичного проїзду повз цех мисливської компанії підприємство вже не працювало. Закінчилась зміна. Того дня, у п’ятницю, після роботи до пізнього вересневого вечора залишились майстер і сторож. Шаман уже не пам’ятає їхніх прізвищ, але може підняти свої записи. Майстер оформляв папери на готову продукцію, а сторож тільки-но приїхав на велосипеді з Красного. Там шість кілометрів від села до цеху. Дорога фактично порожня. То якби жовті «Жигулі» їхали, вони б неодмінно обігнали велосипедиста. Цього не сталося. Жодне авто впродовж усієї поїздки сторожа не наздогнало. Майстер теж нічого цікавого не сказав. Він думав, що капітан заявився в цех із перевіркою.
За п’ять кілометрів – роздоріжжя. Праворуч – до лісництва й далі до озера. Ліворуч – до Краснянського психоневрологічного диспансеру. Слідчий навідався й туди. Висока кам’яна огорожа з колючим дротом угорі, громіздка металева брама, що розкривається повільно, з гуркотом, вартові в будці, ніби військовий об’єкт охороняють. Іларій психів не любив. Від них можна чого хоч чекати. Тут, власне, і тримали тих, котрі скоїли тяжкі злочини, але неосудні за висновком медичної комісії. Капітана там зустріли насторожено. Начальник охорони, теж капітан, Нефьодов посидів із ним на лавці під огорожею, покурив, поговорив. У лікарні все заґратовано, замкнуто, перегороджено на секції й бокси, розписано по хвилинах, зарегламентовано так, що звідти пташка не вирветься. Капітан Нефьодов любив порядок на роботі. Ось тільки чоботи в нього були забруднені, нашвидку витерті. Минуло три дні, відколи зникли мисливці, тож Іларій звернув увагу, але не напружився. Може, служака обходив зовні свою територію та й забруднився. А тепер ті брудні чоботи йому час від часу зринають у пам’яті й непокоять, але чим – незрозуміло. Ну зачалапав десь, подумаєш. Осінь усе-таки, накрапали дощі. Не було жодних підстав підозрювати Нефьодова в чомусь протизаконному. А всередину не пустили. Потрібен був дозвіл спеціального відділу КДБ. На такий дозвіл слід було подати вагомі аргументи й підстави. Начальник міліції полковник Сахно на несміливу пропозицію Шамана відвідати диспансер покрутив пальцем біля скроні. «Ти шукай мисливців, а не в дурку залазь!» – гаркнув у відповідь.
Шаман шукав, але щодень зневірювався. Ніби невидима сила вирвала серед дороги жовте авто, і воно безслідно зникло. Жодних натяків на обставини злочину, ані найменших речових
