крутиться син. Теж Леонід. Значить, Леонід Леонідович… Нарваний і сварливий. Він у нас тут… як прокладка. Між владою й бізнесом. Чи простіше сказати – між владою й бандитами. Бачиш, як вийшло? Тато з бандитами боровся, а син їх підгортає… Далі. Вербицька Наталія Миколаївна, дружина пропалого начальника АТС. Цій на рочок чи два більше, ніж мені, а бігає, немов коза. Заробила італійську пенсію, тепер гуляє по місту в білих штанях, ніби двадцятирічна. То така жінка, що не сумує. Двоє її діток повиростали й десь за Емськом. Не знаю де, не зміг уточнити. Та й що вони тобі скажуть? Були малі, трохи старші від тебе… Ще далі. Оті сторож і майстер зі столярного цеху повмирали. А звідти, як відомо, нема зв’язку… Зате живий головний лікар диспансеру. Полежай Ярослав Гнатович. Мешкає в селі Красне, вулиця Котляревського, 8. Оце й усе!..
– Так… А Нефьодов? – згадав я ще одне прізвище.
– За моїми даними… Нефьодов виїхав у Росію й віддав там кінці.
– Ще Збруєв… Мент. Лейтенант, який розслідував після вас, – поправився я.
– Збруєв Михайло Олегович, – кашлянув Шаман. – Цього шукай сам. Він якесь… Сіті… очолює в Києві. Не хочу навіть чути про нього!
– Я вже потроху знаходжу ваші сліди, – сказав йому із задоволенням. – Ви їздили в Христинівку до жінки кабельника…
– Слідів багато, а толку мало, – буркнув Іларій. – Заплутався в тих слідах… Я на зв’язку. Коли що – дзвони!
– Ви теж, – мовив у телефон, який вже замовк.
Тепер мушу поспілкуватися з цими людьми, щоб упевнитись, що капітан нічого не пропустив. З’явилась бадьорість, яка так мені була потрібна. Якщо вже взявся йти, то треба подолати цей шлях до кінця.
Каву випив у кав’ярні «Street Coffee», що відкрилась недалечко. Вирішив спершу навідати в лікарні полковника. Він тоді був вирішальною фігурою в розслідуванні. Відсторонив капітана й призначив лейтенанта Збруєва. Напевно мав свої мотиви, про які Шаман може недоговорювати. Лікарня була за автострадою, на тому боці. Тож я прикинув, як туди дістатися, і пішов пішки. Заскочив у магазинчик і купив старому солодкої водички та сухого печива. В Емськ прилетів літаком, не раз пошкодував, що не маю авто. Але в мене є план – проїхати маршрутом мисливців усі вісімдесят дев’ять кілометрів. Завтра візьму автомобіль напрокат і поїду.
Після кількамісячних страждань матері я ненавиджу лікарняний дух і відгомін болю, який тут аж волає з кожного закутка. Білі халати мені ще довго будуть ввижатися.
На диво, палату інтенсивної терапії знайшов одразу, без провідників. Медсестра в реєстратурі тільки непевно повела пальцем із манікюром: туди, на третій поверх, скраю.
На лікарняному ліжку лежав дідусь – маленький, жвавий, із круглими очима, зовсім не схожий на полковника. Ми іноді людину не бачимо, а тільки форму, бо у формі всі стають суворими й дистанційованими. Форма скрізь править. А зняти форму – то вже й не пізнати чоловіка. Дідусь водив перед собою книжкою – то віддаляв її, то наближав. Намагався читати крізь товсті окуляри. На вигляд мав менше років, ніж заявив капітан Шаман. Слідчий міг позаздрити здоров’ю полковника
