що він здатен на зраду. Але впіймати не могла. Однак, поїхало їх троє. І не могли всі троє втекти з сімей. Це не вкладалось у голову. Наталія рік або й два прокидалась серед ночі й до ранку наслухала, чи не повертається Діма. Кожен шерхіт її будив. Міліція нікого не знайшла й нічого не повідомила. Згодом справу закрили як безнадійну. Вона працювала в магазині, поки той не збанкрутував, виростила сама дітей, а на початку 90-х виїхала на заробітки в Італію. Тепер повернулась і нудьгує в Емську.
– Пані Наталіє, може, пам’ятаєте якісь деталі, дрібнички з того часу, що могли б пролити світло?
З мене був поганий слідчий, бо я не знав, що її запитати через сорок років після події. Які деталі, які дрібнички, коли все змело хвилею часу? Тут не пам’ятаєш, що вчора їв, а це сорок років – ціла епоха, злам віків, розкол держав, рух людей і народів. Пропажа трьох чоловіків давно забулась, як неістотний епізод.
– Молодий чоловіче, ви собі уявляєте, про що просите? – допитливо глянула на мене підфарбованими очима Вербицька. – Мені, навпаки, хотілося все забути, щоб не ятрити рану…
Вона надпила кави й задумано поглянула на бармена, який метушився за стійкою й кидав на нас цікаві погляди. На обличчі жінки виразно проступили зморшки – як не ретушуй, а прожитих літ не сховаєш. Вона мучилась, на неї нахлинули спогади. Та все такі, якими не поділишся з незнайомим юнаком. Дмитро відібрав у неї півжиття, адже не мала більше чоловіка, не вийшла заміж, бо ті, що траплялись, не варті й мізинця Діминого.
– Він мене поцілував… Якось не так, як завжди, – сказала винувато, зашарівшись. – Я довго відчувала той присмак… Ніби прощався.
– Може, ваш чоловік мав ворогів? – не здавався я.
– У Діми?.. Вороги?.. – здивовано поглянула на мене. – Не може такого бути! Діма був компанійським чоловіком… Він до всіх сміявся й з усіма дружив. Не могло бути в Діми ворогів!
– Може, він перед поїздкою з кимось посварився? Конфліктував?..
Жінка знову поринула в спогади.
– Не пригадую я такого, – зітхнула зрештою. – На роботі в нього був порядок. Попри те, що мав нелегку посаду… Там… Навколо нього… Крутились усякі люди з кабінетів, на яких нема табличок.
– Спецслужба?..
– Вона… Тоді час був такий, що за кожним стежили. Я навіть думаю, що Діма теж… У них служив.
– У КДБ?..
– А де ж іще?.. Тоді всім заправляло КДБ. Приходив додому й невідь чого причіплявся до борщу. Або до моєї зачіски. Або до дітей…
– Чи зустрічалась у вашому оточенні жінка на ім’я Луїза?
– Луїза? – Вербицька занепокоєно поглянула на мене, ніби я відкрив ім’я невідомої суперниці. – Яка Луїза?..
– Не знаю. Я вас питаю… У мого батька зберігся запис із того часу, де невідомий чоловік призначає побачення жінці на ім’я Луїза. Шкода, що ми не можемо зараз прослухати його. За кілька днів перетворю на цифровий, і ми ще раз зустрінемось.
