припустив. Походив там, порозпитував, чим дуже розгнівав полковника Сахна, якому тут же зателефонували. Але ніякий гнів не утримав би слідчого від подальших пошуків, якби він знайшов бодай найменшу зачіпку. Начальство – начальством, а уражений гонор важливіший. Не було в заказнику тих мисливців. Не з’являлись вони там…
– Навіщо ти ворушиш цю давню справу? – запитав мене слідчий і склав карту.
– Вам яку відповідь дати? Ту, що одразу прийшла на язик, чи ту, яка заготовлена?
Я був невдоволений і дратівливий. Шаман розповів про свою поразку й навіяв мені почуття безнадії. Минуло сорок років, відколи тата нема. Ціла епоха. Виросло нове покоління. Хто сьогодні пам’ятає про той далекий час? Багато свідків повмирало. А ще більше так і не були знайдені.
– Не відповідай. Усе зрозуміло, – зиркнув на мене прижмуреними очима Іларій. – Пережите не знімеш, як пальто. І не повісиш у шафі. Поклик крові… О, як би я хотів тобі допомогти!
Я попросив його, щоб познаходив телефони всіх родичів начальника АТС Вербицького й кабельника Нечитайла. Хочу з ними поговорити. Може, щось згадають таке, що мене зацікавить, про що не здогадувались тоді, по свіжих слідах. А тепер по-іншому подивились.
– Правильно. Я теж над цим думав, – похвалив мене капітан. – Чоловіки пропали ще в Емську. Тільки не в буквальному розумінні. У фігуральному… І потягли за собою в дорогу якусь… велетенську проблему. Біду, що їх знищила.
Версія цікава, потребує перевірки. Я попросив розшукати інформацію про того Нефьодова, який не пустив слідчого в диспансер, і про головного лікаря. Далі в список потрапили полковник Сахно, лейтенант Збруєв і майстер та сторож зі столярного цеху. Пообіцяв, що оплачу його послуги. Він скривився, ніби я запропонував щось недоречне.
– Чи, може, звернутись у поліцію? – запитав я, роздумуючи, як діяти далі.
– Сучасні поліцейські… члена в матні… не можуть спіймати, не те що вбивцю, – скептично оцінив своїх наступників капітан.
Ми попрощались, потиснувши руки. Іларій сказав, що завжди буде радий мені допомогти, бо відчуває невиплачений борг. Він залишився в «Сторожовій вежі», а я вийшов надвір, до гойдалок-човників, які тихо поскрипували в небагатолюдному парку.
Розділ 4
Повечеряв у ресторані «Блакитний силует», заледве прочитавши меню в холодному голубому світлі, що тут панувало всюди. Господарі ресторану шукали свій неповторний почерк і зупинились на фішці зі світлом. Мене переслідувало дивне відчуття: місто моєї юності було чуже й незнайоме. Чверть століття тому, сімнадцятилітнім, я покинув його й полетів у життєві мандри. Зрідка, звичайно, навідувався до мами, згадував друзів-однокласників, як ми бігали отут дворами та відганяли хлопчачі компанії «з того боку». Тоді були молодіжні змагання: укріпитись у своєму мікрорайоні й нікого стороннього не пускати. Район на район, як в американському регбі, – голову вниз, праве плече
