style="font-size:15px;"> Я не міг сприйняти його версію, бо вона здавалась дуже простою. Приїхали ввечері на озеро, отаборились, переночували. Машину залишили в лісі. Сіли вдосвіта в човен. Туман укутав усіх, нічого не видно. Берега не видно, неба нема. Вирушили в білу тьму… Як же без берега? Як же без неба?.. Хтось оступився, човен перевернувся й накрив їх у холодній воді. Почали борсатись, заплутались у рибацьких сітках. Але тут виникають сумніви. Човна не знайшли. Тіл не виявили. Жодних речей у воді. Жодних слідів на березі. Припустімо, приплив браконьєр, витягнув одне тіло, друге, злякався і втік. Там велика глибина, кажуть, озеро має карстове походження. Дно намулисте, могло втягнути в себе, сховати. Та куди поділась машина? Постояла кілька днів на узліссі, потім випадкові люди знайшли її і вкрали, розібрали на запчастини?.. Захопив злочинець, щоб приховати сліди свого злочину?.. Машина тоді була великим дефіцитом.
У мене одразу виникло кілька питань. Чи шукали їх водолази?.. Чи залишились сліди від авто?.. Від ночівлі?.. Де взяли човен?.. І чи взагалі хтось складав маршрут їхнього можливого пересування? Жодного факту, який би підтверджував цю версію, нема. Є залізний факт: троє чоловіків у п’ятницю, 22 вересня 1978 року, виїхали на полювання й додому не повернулися.
– Раджу вам звернутися до капітана Іларія Шамана. Він тоді вів розслідування, – допив каву і звівся Павло Антонович, тоді взяв із полиці амбарну книгу й почав гортати. – Десь тут був у мене його номер телефону… Він на пенсії. Теж захопився колекціонуванням. Тільки холодною зброєю. А мені тут ці… колючі й різальні… не підходять. Тому в нас не зрослося. Бачив його якось на барахолці. Походжав…
Я подякував і вийшов. А старий меломан услід промугикав: «Сурма покличе тебе в дорогу. Послухай, леді, пісню вітру. Адже, як відомо, на вітерці сходи лежать. О-о-о, як це дивно!..»
Розділ 3
Капітан Іларій Шаман чекав мене в «Сторожовій вежі» й знічев’я розглядав круглу залу навколо гвинтових сходів. Бармен поклав перед ним каву та келих із віскі. Старий вагався, міркуючи, з чого почати. Кондиціонер ганяв йому рідкий чубчик на тім’ї. Лице було сіре й невиразне, ніби кілька разів випрана й не пропрасована марля. Таке лице промайне – не запам’ятаєш. Зустрів би його вдруге, то й не впізнав би. І тільки живі очі, з прижмуром, чіпкі, допитливі, блискучі, видавали в ньому старого детектива. Бармен відірвався від своїх склянок, які механічно перетирав, і, не питаючи згоди, поклав переді мною чашку кави. Бізнес є бізнес, заклад не може існувати без прибутку…
– Люблю посидіти в такій залі сам, – буркнув капітан і блиснув розумними очима. – Тихо, як після свята… Це ти мені дзвонив?
Іларій Шаман розповів, що та давня справа засіла йому в душу німим докором. У кожного справжнього слідчого є така історія, над якою він міркуватиме до скону віку й відчуватиме присмак поразки. А він не звик до поразок, і це його довго гнітило. Пропали троє чоловіків. Спершу здавалось, що швидко розслідує їхнє зникнення. Це ж не голка в сіні, а троє здорових, активних мужиків. У цивілізованому
