її візок, той, що його Едді роздобув для неї у Топіці, де сконав Блейн Моно. Навряд чи ці люди бачили щось подібне раніше.
«Каллаген міг бачити, – нагадала вона собі. – Бо Каллаген з нашого світу. Він…»
– Це що, пухнастик-шалапут? – зненацька озвався хлопчик.
– Прикуси язика, – сказав Слайтмен, шокований тим, що його син наважився заговорити.
– Та нічого, – заспокоїв фермера Джейк. – Так, це шалапут. Юк, гайда до нього. – І показав на Бена-молодшого. Юк потюпав круг вогнища до гостя й глянув на хлопчика знизу вгору своїми мудрими очиськами з золотою облямівкою.
– Я ще ніколи не бачив свійського шалапута, – зізнався Тіан. – Чути, звісно, чув, але ж світ не стоїть на місці.
– Можливо, не весь світ зрушив, – сказав Роланд і подивився на Оверголсера. – Можливо, ще є в світі осередки старих звичаїв.
– Можна його погладити? – спитав хлопчик у Джейка. – Не вкусить?
– Погладь, не вкусить.
Коли Слайтмен-молодший присів перед Юком навпочіпки, Сюзанна подумки стала благати, щоб Джейк не помилився. Не надто гарно вони себе зарекомендують, якщо шалапут відкусить малому носа.
Але Юк напрочуд стійко витримав те, що його гладили, і навіть витяг шию, щоб узяти пробу запаху з обличчя Слайтмена. Хлопчик розсміявся.
– Як, ти кажеш, його звати?
Та не встиг Джейк і рота розтулити, як пухнастик назвався сам.
– Юк!
Тепер засміялися усі, й отак простота сміху об’єднала їх на дорозі, що вела Шляхом Променя. Цей зв’язок був хисткий, проте його відчув навіть Оверголсер. Коли великий фермер сміявся, то виникало враження, що він може бути непоганим, зрештою, парубком. Щось у ньому таки було, попри весь його переляк і пиху.
Сюзанна не знала, радіти їй чи боятися.
– Я волів би перебалакати з тобою наодинці, як ти не від того, – сказав Оверголсер.
Двоє хлопчаків відійшли трохи вбік, Юк сидів між ними, а Слайтмен-молодший запитував у Джейка, чи шалапут навчений лічби, бо він чув, що деякі з цих тварин уміють рахувати.
– Не варто, Вейне, – миттю озвався Джефордс. – Ми домовлялися всім разом піти до нашого табору, розділити хліб-сіль і розповісти цим людям про свою біду. А потім, якщо вони погодяться піти з нами далі…
– Я не заперечую проти того, щоб перекинутися кількома словами з сеєм Оверголсером, – сказав Роланд, – гадаю, ти, сей Джефордс, теж не будеш проти. Адже він ваш дін, чи не так? – І перш ніж Тіан устиг заперечити (чи спростувати): – Сюзанно, почастуй гостей чаєм. Едді, підійди до нас на хвильку, як ти не від того.
Ця фраза, така незвична для їхніх вух, пролунала від Роланда так, наче він послуговувався нею змалечку. Сюзанні це здалося дивовижним. З її вуст ці слова пролунали б так, наче вона жалюгідна невдаха.
– У нашому таборі, південніше звідси, є їжа, – сказала Залія. – Їжа, і ґраф, і кава. Енді…
– Ми
