навіть пропонувати її. Якщо котрийсь із твоїх товаришів, той, кого ти звеш Тіаном, чи той, чиє ім’я Оверголсер…
(Едді хотів було виправити стрільцеву вимову, та потім вирішив тримати рота на замку – коли Роланд розлючений, краще мовчати.)
– …то була б інша справа. Вони знають лише легенди. Але ти, сей, володієш щонайменше однією книжкою, яка мала б тебе дечого навчити. Так, я сказав, що ми торгуємо свинцем. Та це не робить із нас найманих убивць.
– Гаразд, гаразд…
– Що ж до тієї речі, яку ти маєш, – перервав Роланд Каллагена, підвищуючи голос, – то ти й сам радо її здихаєшся. Вона лякає тебе, чи не так? Навіть якщо ми вирішимо оминути твоє містечко, ти благатимеш нас забрати її з собою, адже так? Так?
– Так, – з нещасним виглядом кивнув Каллаген. – Правду кажеш, і я дякую. Але… я трохи чув, про що ви розмовляли… випадково дізнався, що ви хочете повернутися… як кажуть манні, переправитися… і не до одного місця, а до двох… а може, й понад це… а ще час… я чув, як ви говорили про те, щоб поцілити у час, як з револьвера…
На обличчі Джейка промайнуло розуміння й подив, що межував із шоком.
– Котра саме? – спитав він. – Не може бути, щоб це була та рожева з Меджису, бо Роланд побував усередині неї, але вона ніколи не відправляла його в тодеш. То котра з них?
Щокою Каллагена скотилася сльоза: одна, потім друга, – і він неуважно змахнув їх рукавом.
– Я не наважився нічого з нею зробити, але я її бачив. І відчував її владу. Господи Ісусе, допоможи. В моїй церкві під мостинами підлоги лежить чорна Тринадцятка. І тепер вона ожила. Ви розумієте? – Він глянув на них мокрими від сліз очима. – Ожила.
І Каллаген затулив обличчя долонями.
Коли священик зі шрамом на лобі пішов до своїх товаришів, стрілець ще довго дивився нерухомим поглядом услід. Стояв, заклавши великі пальці рук за пояс своїх старих полатаних джинсів, і здавалося, що так може простояти вічність. Проте, коли Каллаген зник з поля зору, Роланд повернувся до своїх друзів і рвучко, грубо махнув рукою в повітрі: усі до мене. Коли вони підійшли, він присів навпочіпки. Едді з Джейком вчинили так само (що ж до Сюзанни, то сидіти навпочіпки було для неї мало не стилем життя). Заговорив стрілець різким і уривчастим тоном.
– У нас мало часу, тож я хочу, щоб усі ви сказали мені, не роздумуючи: чесний чи ні?
– Чесний, – без вагань відповіла Сюзанна. І майже одразу скривилася та притисла руку нижче лівої груді.
– Чесний, – сказав Джейк.
– Есний, – прокоментував Юк, хоч його й не питали.
– Чесний, – сказав Едді. – Але погляньте. – Він узяв на краю вогнища галузку, яку не торкнув вогонь, прогріб місце на землі, звільнивши його від глиці, й написав на чорній землі:
– Це насправді чи це «Меморекс»20? – спитав Едді. Помітивши спантеличений Сюзаннин вираз, розтлумачив:
«Це насправді чи це «Меморекс»?» – рекламне гасло компанії «Меморекс», виробника електроніки, започатковане 1972 року.
