тобі всім, чим зможемо. Магія все ще тут присутня, і вона сильна. Чекає лише іскри. Ми можемо видобути цю іскру, атож, і зробимо це легко, як комала. Ти можеш отримати те, чого бажаєш. Або ми можемо разом потрапити до галявини в кінці стежини. Чи в темряву. Ти розумієш?
Роланд кивнув.
– То ти рушаєш вперед?
Роланд якусь мить стояв з похиленою головою, поклавши долоню на руків’я револьвера. Коли він підвів голову, на обличчі в нього грала звична усмішка. Гарна, безнадійна і небезпечна. Він двічі крутнув у повітрі лівою рукою.
– Гайда.
Коффи обережно поставили, бо стежка, що вела вгору до місця, яке манні називали Кра Каммен, була надто вузькою, а начиння з них дістали. Пальці з довгими нігтями (манні дозволяли зрізати собі нігті тільки раз на рік) поклацали по магнітах, видобувши тривожне дзижчання, що, здавалося, мов ножем, прорізало голову Джейкові. Воно нагадало йому передзвін тодешу, і він подумав, що недарма якраз ті дзвоники і є каммен.
– Що означає «Кра Каммен»? – спитав він у Кантаба. – Дім Дзвонів?
– Дім Духів, – відповів той, не підводячи очей від ланцюжка, який саме розплутував. – Облиш мене, Джейку, це делікатна робота.
Джейкові не було ясно, що в ній такого особливого, але він послухався. Роланд, Едді й Каллаген стояли в самому гроті, передпокої печери. Джейк приєднався до них. Тим часом Хенчик розставив найстарших членів свого гурту півколом, що охоплювало задній бік дверей. Простір перед дверима з вирізаними на них ієрогліфами і кришталевою ручкою залишався неубезпеченим, принаймні поки що.
Старий підійшов до печерного гроту, коротко перемовився з Кантабом, потім махнув тим манні, котрі стояли вервечкою, чекаючи на стежині, щоб вони підіймалися. Тільки-но перший з них ступив до печери, Хенчик його зупинив і знову підійшов до Роланда. Він присів навпочіпки і жестом запросив Роланда зробити те саме.
Долівку печери вкривала пилюка. Подекуди камінна, але ще більше її утворилося з решток кісток тих дрібних звірів, котрі виявилися настільки нерозумними, щоб завітати сюди. Хенчик нігтем намалював відкритий унизу прямокутник, а потім окреслив його півколом.
– Це двері, – показав він. – А це люди мого кра. Тобі зрозуміло, дуї кенніт?
Роланд кивнув.
– Ти зі своїми друзями замкнеш коло, – проказав старий і намалював, як саме.
– Цей хлопець має потужний доторк, – промовив Хенчик, зненацька кинувши на Джейка такий погляд, що Джейк аж підскочив.
– Так, – сказав Роланд.
– Тоді ми поставимо його просто перед дверима, але не зовсім зблизька, аби, якщо різко відчиняться, вони не знесли йому голови. То як, ти вистоїш, хлопче?
– Так, допоки ти або Роланд не накажете відступитися, – відповів Джейк.
– Ти відчуєш дещо у себе в голові – ніби щось смокче. Почуття неприємне. – Він зробив паузу. – Двері відчиняться двічі.
– Так, – сказав Роланд, – два рази.
Едді знав, що вдруге двері
