багато язиками, зате, зібравшись знову на Січі, переповідають про безчинства та вигадують різні історії, під’юджуючи один одного до бунту. Один розбазікується, добре напившись, інший аж пашить ненавистю, хоч і не пив нічого, і лає не тільки панів та гетьманів, але не минає й монархів».
Це незвичайне суспільство, яке частково складається з войовничих авантюристів, чиї політичні ідеали такі ж невиразні, як невиразні обриси безмежного степу, і такі ж вередливі, як повів вітру чи політ птаха, а частково з опальних чужинців чи втеклих селян, для яких свобода означала те ж саме, що й необмежена сваволя, – це суспільство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати міцною державою. Та небезпека чигала на них не з боку Польщі чи Туреччини, у яких в XVІІ столітті стали помітними деякі ознаки внутрішнього занепаду. Небезпека насувалася з найменш очікуваного боку – з боку Московського царства, яке продовжувало об’єднувати Росію в одне політичне ціле і в скорому часі могло взяти на себе провідну роль у східній Європі за рахунок упадку Польщі і всупереч великодержавним інтересам Швеції. Тому й сталося так, що історія Швеції тісно переплелася з історією України та невеликої Запорозької республіки.
Перші зв’язки Швеції з Україною мали місце ще у «дні великих безпорядків» у Росії, коли Карл X[16]брав активну участь в усуненні непорозумінь між спадкоємцями московського трону. Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді з дипломатичою місією у Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверталися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближче познайомитися з південною Росією. Та лише Густав II Адольф, готуючись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції необхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром.
Уже в році 1626 прибули до Москви шведський дворянин (?)[17] Георг Бернгард та російський полонений Олександр Любим Рубцов (звільнений з Марієнбурзької фортеці), щоб від імені шведського короля просити дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні.
Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови. Незадовго після цього Густав Адольф налагодив прямі зв’язки зі своїм родичем, Бетленом Табором із Зібенбюргена, котрий раніше уже бував при царському дворі від імені графа Турна й міг роздобути інформацію про козаків і татар.
Такі дії не залишилися без наслідків. У 1629 році з Криму до Москви прибув посол хана Халбердей із свитою дев’яти чоловік з проханням дозволити подальшу подорож до Швеції. Дозвіл було дано, і наступного року він повернувся із Стокгольма разом із шведським послом Бернартом, везучи договір про союз між Густавом Адольфом та кримським ханом проти польського короля. А в 1630 році шведський посол Беніамін
