погодився Механічний Чоловік. – Ко-ли я по-ба-чив, що ме-не ув’яз-не-но, я кри-чав «ря-туй-те», по-ки не скін-чив-ся го-лос; а по-тім хо-див по цій ко-мір-чи-ні, по-ки не скін-чи-лась дія; а по-тім сто-яв і ду-мав, по-ки не скін-чи-лось ду-ман-ня. Да-лі я вже не па-м’я-тав ні-чо-го, аж по-ки ви на-кру-ти-ли ме-не знов.
– Дивовижна історія, – сказала Дороті, – і вона показує, що країна Ев справді чарівна, як я й гадала.
– Зви-чай-но, – відповів Мідний Чоловік. – Нав-ряд чи та-ку до-ско-на-лу ма-ши-ну змог-ли б зро-би-ти десь не в ча-рів-ній кра-ї-ні.
– У Канзасі я не бачила жодної такої, – сказала Дороті.
– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб ві-ді-мкну-ти ці две-рі? – спитав механічний голос.
– Знайшли на березі: мабуть, його винесло туди хвилями, – відповіла вона. – А зараз, добродію, коли не заперечуєте, я накручу вашу дію.
– Ме-ні бу-де ду-же при-єм-но, – відказав Механічний Чоловік.
Дороті накрутила пружину в отворі номер три, і зразу Мідний Чоловік трохи незграбно, смикаючись, вийшов із кам’яної печери, скинув свого мідного капелюха й чемно вклонився, а тоді став перед Дороті навколішки. І промовив:
– Від-те-пер я ваш по-кір-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жіть, я все о-хо-че зроб-лю – а-би тіль-ки ви ме-не на-кру-чу-ва-ли.
– А як тебе звати? – спитала Дороті.
– Тік-Так, – відповів він. – Так ме-не наз-вав мій пер-ший ха-зяїн, бо го-дин-нико-вий ме-ха-нізм у ме-ні весь час цо-ка-є.
– Я й зараз його чую, – озвалась Руда Курка.
– Я теж, – сказала Дороті. – Але годин ти не вибиваєш? – спитала вона трохи занепокоєно.
– Ні, – відповів Тік-Так. – І бу-диль-ни-ка в ме-ні не-має. Прав-да, я мо-жу го-ло-сом ска-за-ти, кот-ра го-ди-на, а що я ні-ко-ли не сплю, то мо-жу роз-бу-ди-ти вас у-ран-ці о будь-я-кій го-ди-ні, ко-ли тіль-ки на-ка-же-те.
– Дуже мило, – сказала дівчинка, – але я ніколи не хочу вставати вранці.
– Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, – озвалась Руда Курка. – А тоді, коли я закудкудакаю, Тік-Так знатиме, що час будити тебе.
– А ти несешся дуже рано? – спитала Дороті.
– О восьмій годині, – відповіла Біліна. – І, по-моєму, на цей час уже всім годиться вставати.
Дороті відкриває відерце з обідом
– А тепер, Тік-Так, – сказала Дороті, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосіб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.
– Ко-ле-су-нів боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тік-Так, вимовляючи слова повільніше, ніж звичайно.
– А чому? – спитала вона.
– Бо вони грі… грі… гр-р-р-р…
Він загарчав, чи заклекотів, і враз замовк, махаючи руками, а потім застиг нерухомо, одну руку піднявши вгору, а другу простягши вперед і розчепіривши віялом мідні пальці.
– Ой! – злякано зойкнула Дороті. – Що з ним сталося?
– Мабуть,
