любий татку, як скажеш, – відповів усміхнений Джек, анітрохи не засмучений своїм падінням.
Тіп, зітхнувши з полегшею, знову сів. І тут Джек зненацька запитав:
– А що то за штука на чотирьох ногах, на якій ти сидиш?
– Та це кóзла, – безтурботно відмахнувся хлопець.
– А що таке кóзла? – не вгамовувався Джек.
– Кóзла? Ну, дивись, є кóзли і є козли́, – трохи знітився Тіп, не знаючи, що й сказати. – Козли́ – вони живі. Мають чотири ноги, голову та хвіст. А от користі від них небагато.
– Зрозумів, – усміхнувся Джек. – Виходить, ти сидиш на козлí.
– А от і ні, – тут же заперечив Тіп.
– Як це ні? Ось дивись: чотири ноги, голова і хвіст. І користі небагато.
Тіп придивився уважніше і впевнився, що Гарбузова Голова тут не помиляється. Кóзлу зробили зі стовбура, залишивши з одного кінця галузину, що стирчала, наче хвіст, а з іншого – в колоді виявилися два вічка, що нагадували очі, та ще жартома хтось вирубав клин, залишивши виїмку, що нагадувала рота. Ніжки в кóзли були з чотирьох міцних і прямих гілок, широко розставлених, щоб кóзла не завалилася, коли на неї кладуть важку колоду, як ріжуть дрова.
– Ця кóзла нагадує справжнього козлá. Більше, ніж я уявляв, – сказав Тіп, усе ще підшукуючи слова для пояснення. – Але справжній живий козел бігає, буцкається і брикається, полюбляє капусту, а ось це – просто кóзла, зроблена з дерева, а користь від неї та, що на ній пиляють дрова.
– А от якби вона була жива, вона теж бігала б, буцкалася та полюбляла капусту? – уперто допитувався Джек.
– Може, й бігала б, може, й буцкалася б, а от щодо капусти – не певен, – відповів хлопець, давлячись від сміху від однієї думки про кóзлу і капусту. – І звідки їй бути живою, як вона – дерев’яна?
– Так і я – дерев’яний, – знизав плечима Джек.
Тіп здивовано подивився на нього.
– А й справді: дерев’яний, але – живий! – вигукнув він. – А живим тебе зробив чарівний порошок. А де той порошок, як не в мене в кишені!
З тими словами він витяг з кишені перечницю і задумливо покрутив її в руках.
– Цікаво, – протягнув він, – а чи зможе цей порошок оживити й кóзлу?
– Якщо так, – стримано зауважив Джек, якого, видно, ніщо не могло здивувати, – то я міг би їхати на ній верхи, і тоді моїм колінам нічого б не загрожувало.
– Тоді спробуємо, – підскочив Тіп. – Згадати б тільки чарівні слова, що їх казала стара Момбай, та не забути при цьому її рухи.
Добру хвилину хлопець стояв мовчки, пригадуючи, як ховався за живоплотом, пильно спостерігаючи за кожним рухом старої відьми та ловлячи кожне її слово. Нарешті він вирішив, що готовий.
Почав Тіп із того, що витряс дрібку порошку з перечниці на кóзлу. Потім він підняв ліву руку, вип’яв мізинець і гукнув:
– Тик!
– Що це значить, татку? – не проминув запитати Джек.
