гасати колом, і він спробував її угамувати: «Тпр-р-р, тпру-у-у!»
Та Козла на окрик і вухом не повела і вже наступної миті наступила Тіпу на ногу з таким завзяттям, що той аж підскочив від болю і протанцював на безпечну відстань, а вже звідти заволав ще дужче: «Тпру, тпру! Кому кажу!»
Тим часом Джеку вдалося підвестися, і тепер він вивчав Козлу з непересічною допитливістю.
– Судячи з усього, тварина просто нічого не чує, – зауважив він.
– Я ж досить-таки голосно кричав, хіба ні? – все ще спересердя огризнувся Тіп.
– Ще й як голосно, але ж у Козли вух немає, – відзначив усміхнений Джек.
– Ти ба! І справді! – вигукнув Тіп, зробивши важливе відкриття. – То як же до неї догукатися?
Та тут, нарешті збагнувши, що, гасаючи колами, себе не побачиш, Козла зупинилася й сама по собі. Однак вона побачила Тіпа, підійшла ближче і витріщилася на нього, як цап на нові ворота. Побачивши, як вона пересувається, важко було втриматися від сміху, бо вона водночас переставляла обидві праві ноги, а потім – ліві, як той кінь-іноходець, від чого її гойдало з боку в бік, наче колиску з немовлям.
Тіп доброзичливо поплескав її по «холці», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», після чого Козла погарцювала далі витріщатися на Джека Гарбузову Голову.
– Перш за все Козлі потрібна вуздечка, – дивлячись на її вибрики, мовив Тіп і вивудив із кишені моток міцної мотузки. Розмотавши її, він зробив петлю і накинув її на Козлу, після чого інший кінець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розуміючи, що й до чого, Козла позадкувала, і мотузка лопнула; утім, втікати Козла не збиралася.
– Ти диви! Вона дужча, ніж мені здавалося, – мовив хлопець, – та ще й вперта.
– А чи не зробити їй краще вуха? – спитав Джек. – Тоді можна буде їй наказувати.
– Слушна думка! – вигукнув Тіп. – Як же ти до неї додумався?
– А тут і додумуватися не було чого, – відповів Гарбузова Голова. – Це перше, що спадає на думку.
Отож Тіп дістав свого ножика і з кори деревця вистругав такі-сякі вуха.
– Надто великі вуха їй не потрібні, – пояснив він за роботою. – Не можна ж із Козли робити віслюка.
– Як це? – поцікавився Джек зі свого узбіччя.
– Ну, в кози вуха, звісно, більші, ніж у людини, а у віслюка – більші, ніж у кози, – пояснив Тіп.
– Виходить, якби мені більші вуха, то я був би козел? – запитав Джек.
– Мій друже, – зітхнув Тіп, – ніколи тобі не бути ніким іншим, як Джеком Гарбузовою Головою, якими б великими в тебе вуха не були.
– Ага, – кивнув Джек. – Гадаю, тепер мені все ясно.
– Якщо тобі все ясно, – зауважив хлопець, – то ти якесь диво, хоча немає нічого поганого в тому, аби гадати, що тобі все ясно. Як на мене, вуха вже готові. От би ти потримав Козлу, поки я чіпляю вуха.
– Авжеж, якщо ти допоможеш мені зіп’ястися на ноги, – сказав Джек.
Тіп допоміг Джеку підвестися;
