котрі сіли в автобус у Вільнюсі, тільки вони удвох із Барборою й доїхали до Парижа. Решта зійшли раніше, а їхні місця зайняли поляки, словаки та німці. Тепер вони стояли під автобусом і чекали на свої наплічники та саквояжі, заховані в багажному відсіку. А водій не поспішав. Він усе ще сидів за кермом, споглядаючи в дзеркало на салон, і намагався додзвонитися комусь по мобільному.
– Доброго ранку, – прошепотів Андрюс у вушко Барборі.
І та розплющила повіки.
– Париж тебе вітає! – сказав він їй і показав поглядом за вікно автобуса.
А за вікном у цей час повзли вгору по вітрині кав’ярні захисні залізні жалюзі. Всередині вже горіло світло, і в міру підняття цих жалюзі вулиця під вітриною ставала все світлішою та світлішою.
– Для нас відкрили кав’ярню! – прошепотів Андрюс. – Гайда?
Вона кивнула.
Забравши два наплічники, мандрівники зайшли всередину. Забилися в затишний закуток.
Магрибинець, що тепер стояв за барною стійкою, запитально зиркав на Андрюса.
– Кава і круасан. Два! – замовив юнак.
Магрибинець кивнув і вийшов із кав’ярні. Вони залишилися самі, провівши його здивованим поглядом.
– Куди це він? – здивувався Андрюс.
– Яка різниця! Зате ми прокинулися в Парижі, – промовила Барбора. – І тепер будемо тут прокидатися завжди!
Магрибинець повернувся з паперовим пакетом у руці. Пакет ледь помітно парував. Бармен висипав на тацю на барній стійці гарячі круасани. І підійшов до блискучої нікельованої кавоварки.
Автобус, що привіз їх у Париж, повільно рушив із місця і поїхав, відкривши для Андрюса та Барбори протилежний бік вулиці. Там уже світилися вітрини булочної та маленької продуктової крамнички.
Бармен подав каву та круасани.
– Мерсі! – подякував йому Андрюс.
Бармен відповів довгою та незрозумілою фразою.
Андрюс і Барбора перезирнулися.
– Як гадаєш, що він сказав? – спитала дівчина.
– Мабуть, що у мене дуже гарна супутниця.
– Ні, він же до мене звертався, – не погодилася Барбора. – Гаразд, треба буде вчити французьку! Чому ми з тобою раніше цього не зробили?
– У нас було мало часу, – Андрюс ковтнув кави. – А коли він був, займалися коханням, а не французькою…
– Ну, тепер треба буде займатися французькою. А кохання може й зачекати!..
– З якого це дива? – жартома обурився Андрюс.
Розділ 8. Анікщяй
Містечко здалося Ренаті цього разу навіть меншим, ніж зазвичай. Немов від морозу зіщулилося. Свій маленький, майже іграшковий «фіат» вона залишила біля цукерні.
Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стриміють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в їхньому маленькому Анікщяї збудувати найвищий костел у Литві?
