Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.
На кухонному столі по центру – дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.
Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.
– Ти ж зі мною вип’єш трохи? – спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.
Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.
– Діду, – Рената сіла за стіл, – ну давай, смачного!
Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.
– Чим простіша їжа, тим смачніша, – вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.
– Не поспішай, гаряче! – попередила Рената.
– Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дід кинув уважний погляд на онуку. – Під колір машини купувала?
– Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш… Майже такий же червоний… А потім новий светр – під колір машини.
– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?
– Звільнилася.
– Це я вже помітив. А нову знайшла?
– Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.
– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…
– Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!
– Старі носять старе, а нові – нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!
– Винен, – засміялася Рената. – Певна річ, винен! Сам же ж шив!
– Шив, маю гріх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати підеш?
– Поки що не знаю… Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі…
Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.
– В Європі? А ми тут де? – після паузи перепитав він. – Це ти з Вітасом вирішила?
– Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут…
– А ти з Вітасом давно знайома?
– З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.
– Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!
Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом,
