style="font-size:15px;"> Коли захотілося пити, Клаудіюс підійшов до холодильника зі скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаєць і пояснив, що за фанти і кÓли треба платити. Клаудіюс повернувся на місце, і тут же їм принесли літрову фігурну пляшку з водою та дві склянки.
– Ну що, ми тут виживемо? – спитав роблено бадьорим голосом Клаудіюс.
Інґрида подивилася на нього сумно.
– Мусимо вижити, – сказала вона. – Треба тільки знайти нормальну роботу! І знайти її самим!
До Іслінґтона їхали на другому поверсі автобуса, на передніх сидіннях. Вечірнє місто, що пропливало повз із висоти «даблдеккера», діяло як заспокійливі ліки. У Клаудіюса трохи паморочилося в голові. Язик ще відчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудіти, але водночас настало умиротворення і навіть десь поруч із його думками ховалася радість від того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кімнатку, де буде майже тепло та затишно і де вони зможуть відпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, поміркувати вголос про наступні кроки з пошуку власного місця, власного життєвого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою місті.
Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.
– Добре, що ми вже поїли, – промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.
У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.
– Чимось пахне, – Інґрида підняла голову.
Клаудіюс принюхався.
– Сусіди на кухні курять, – сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.
– Ти чого? – здивувалася Інґрида.
– Минулі мешканці свій антикваріат забули! – Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.
– Може, залити окропом? – спитав весело в Інґриди.
– Не треба, – відмахнулася вона й усміхнулася. – Ти будеш моєю грілкою!
Розділ 10. Париж
Рю де Бельвіль котилася вниз у напрямку площі Републік, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, синє та легке, як ситець, що проглядає через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимізму.
Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз відпускали один одного, щоб обійти жінку з візочком, котра йшла назустріч, або пенсіонера з продуктовою торбою-візком.
Все у них вийшло напрочуд швидко та безболісно. Нехай торочать, що інтернету довіряти не можна. А ось вони ще до від’їзду познайомилися у фейсбуці з литовцем, котрий уже десять років живе в Парижі. Він їх через соцмережу познайомив із поляком, а той підшукав для молодої симпатичної пари маленьку однокімнатну квартирку поруч із метро «Жардан», на вируючій життям вуличці з десятками крамничок, цукерень і дешевих перемовних пунктів. Половина привезених грошей пішла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав
