землі. Лопата Йонаса стукала нечасто, він зупинявся, робив паузи, а потім із силою опускав її у землю, і лопата дзвеніла у відповідь, ударившись і відбивши від вже очищеної від снігу поверхні кілька земляних крижинок. Лопата Вітаса стукала по землі частіше. І саме лопата Вітаса пробила перший земний лід і увійшла під його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю. Промерзлий шар не перевищував кількох сантиметрів. Далі копати було легко, і майбутня могила Барсаса поглиблювалася на очах.
Дід Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лід під ногами і обіперся на її держак.
– Бачиш, мій останній собака мене покинув, – сказав він, спостерігаючи за Вітасом, котрий продовжував працювати.
Парубок кивнув. Кинув на старого повний співчуття погляд.
– Годі! Не людина ж! – зупинив його через кілька хвилин Йонас. – Стривай, я зараз!
Він зайшов у будинок. Повернувся звідти зі шматком теплої шинельної тканини.
– Допоможи! – попросив, зупинившись біля Барсаса, що лежав на снігу перед будкою.
Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.
– Тепер не замерзне, – промовив дідуган із сумом у голосі. Здійняв погляд на Вітаса. Той усе збагнув.
Узявшись удвох за краї згортка, чоловіки підняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокої могилки. Потім засипали її.
– Треба буде додати землі, коли потеплішає, – сказав Вітас.
Дід кивнув.
– Пішли, пом’янемо! – скомандував він.
Перед тим як зайти на половину діда Йонаса, Вітас зазирнув до себе і застав Ренату за пранням – у ванній кімнаті щодуху гула пральна машина.
– Ну все, закопали! – доповів Ренаті Вітас. – Я піду у нього посиджу трохи!
Посидіти у Йонаса Вітасу особливо і не вдалося – старий налив собі і хлопцю по чарці зубрівки, випили, а потім дід вирішив лягти відпочити.
Вітасу не хотілося йти від діда, але довелося. У коридорі він одягнув куртку і черевики і знову вийшов надвір. Постояв біля порожньої собачої буди, підійшов до комори – двері були зачинені. Прогулявся до ближнього лісу, вслухаючись, як потріскує під ногами снігова кірка.
На небі сяяло сонце. Світило легко, прохолодно та байдуже.
Вітас задер голову і дивився на світило кілька хвилин, дивуючись, що зовсім воно не яскраве й очам від цього перегляду нітрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кіркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.
Утомившись дивитися вгору, Вітас вирішив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дійшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слід. Усі двері були зачинені на новенькі навісні замки. І хоча жодних слідів на снігу подвір’я та навколо дверей Вітас не побачив, але з поваги до людей, котрі навісили замки, подався геть від чужої землі.
Коли сутінки почали фарбувати відступаючий день, Вітас відчув голод і повернувся
