рослинність, де тварин і птахів було б набагато більше, ніж людей, де не було б гір, але чергувалися б ліси із річками та озерами.
Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би обов’язково створив французів і попросив їх займатися виноробством, створив би поляків і попросив би їх робити найсмачнішу горілку та найсмачнішу ковбасу в світі, створив би чехів і попросив би їх обмотати весь світ своїми звукопередавальними дротами, аби всі в світі мали доступ до музики та до радіоновин. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би ніколи не зміг вирішити: кому можна довірити писати новини для такого всесвітнього дротового радіо.
Але Бог, котрий сотворив землю, не був ні німцем, ні литовцем, не був ні французом, ні голландцем. І тому Бог створив литовців, німців, французів і голландців і сказав їм, аби вони самі свої країни облаштовували з його найвищого веління.
І подалися вони будувати свої королівства, відволікаючись іноді на розмноження, а іноді, після епідемії чуми чи холери, після кожної з яких знову доводилося відволікатися на розмноження, щоб було кому ці королівства будувати.
Повз лавку, на якій сидів, оповитий дивними думками, мандрівник із дерев’яною ногою, прочимчикувала гладка білявка, штовхаючи поперед себе візочок із дитиною. Невідомий Кукутісу малюк муркотів, а мама дивилася на дорогу попереду візочка, споглядала строго та монотонно. Її погляд відбивав своєю нерухомістю нерухомість її думки. Нерухомість думки робить рухи людини ритмічно одноманітними та правильними в геометричному сенсі. Це Кукутісу було відомо давно, ще з часів війни. Тоді ті, хто постійно думав, частіше висували голову з шанців і тому й вмирали частіше. А ті, у кого думка виявлялася нерухомою, так і сиділи нерухомо і з ровів не визирали. Тому і вижило їх більше, хоча багато хто й стали каліками.
Алея в цьому парку була ретельно очищена від снігу. І лавки вздовж алеї також. Але тільки одна жінка гуляла по парку зі своєю дитиною, і тільки лише він, Кукутіс, сидів на лаві. Винна, звісно, зима. Або, може, винні газети?! Кукутіс кинув погляд на газету, що лежала поруч на лавці, яку щойно читав. На німецьку газету, в якій перші кілька сторінок були присвячені добрим або трохи дивним новинам про них, німців, а наступні дві – дивним або недобрим новинам про інших: про страйк французів, про невдоволених греків, про кровожерливих ісламістів і про те, як в Америці акула відкусила руку студентові Гарварду.
Кукутіс ще встиг подумки пожаліти цього однорукого студента, але жалість якось аж надто миттєво перетворилася в упевненість, що цей студент обов’язково стане видатним ученим, адже чим менше у людини кінцівок, тим більше вона метикує головою! Та й найвидатніші вчені, котрі найкраще тямлять світобудову, вони ж узагалі паралізовані і живуть в інвалідних візочках. Тут Кукутісу і його власна нога згадалася. Та нога, з якою він уже багато літ тому попрощався. Згадалося, як довго він звикав без неї жити, а тоді довго звикав до дерев’яної ноги, й як багато тоді міркував. Про все думав: про світ, про війну, про Європу та смерть, про Литву та любов. І як тільки став на одну
