попрасувати? – спитала вона, не витримавши його погляду, який здався їй поблажливим і співчутливим одночасно.
– У мене так не вийде, – м’яко відповів Вітас.
Годині о сьомій вона зварила вермішель і відправила Вітаса покликати дідуся на вечерю.
– Він не відчиняє, – повідомив Вітас, повернувшись із коридора.
Рената сама вирішила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в двері і, не дочекавшись відповіді, зайшла. Старого в оселі не було. Вона взулась і накинула куртку. Вийшла в морозну темряву. Пройшлася до комори і побачила діда, котрий сидів на винесеному з дому стільці біля могили Барсаса. Дід сидів нерухомо, комір кожуха був піднятий і закривав його сиву голову майже до тімені.
– Ти замерзнеш! – гукнула Рената.
Підбігла до нього, присіла навпочіпки, зазирнула в обличчя.
– Не замерзну! – вперто промовив старий Йонас.
– Слава Богу! – видихнула з полегшенням внучка. – Я злякалася, що ти вже замерз!
– Та я тільки п’ять хвилин, як вийшов, – зізнався дід. – Захотілося відчути, як воно – бути собакою взимку і на холоді…
– Я вечерю спорядила, прийдеш?
Дід похитав головою.
– Посиджу поки тут. Їсти все одно не хочеться.
Повечеряли вони вдвох, а потім Рената попросила Вітаса скласти дідові компанію у дворі.
– Візьми бальзам і чарки, побалакай із ним, а потім заведи у будинок! – попросила вона.
– Ну, ти з мене якогось соціального працівника робиш! – без злості виголосив Вітас, піднявшись з-за столу.
Одягнувся, вийшов із стільцем надвір. Сів поруч із Йонасом, налив дві чарки «Жальгіріса». Одну дідові простягнув.
– Для зігріву! – сказав.
Старий чарку взяв. Випив одним ковтком, крякнув і повернув. Недовго думаючи, Вітас наповнив її ще раз, а свою також одним ковтком осушив.
– Ви тут усе життя прожили? – спитав, простягаючи другу чарку.
Дід кивнув. Узяв чарку, але до рота не доніс. Затримав у руці.
– Так, – сказав старий. – Від початку й до кінця.
– І як? Як тут жилося? – Вітас намагався розговорити діда.
– Жилося, – відповів той. – Спочатку добре, потім гірше, а потім, коли дружина померла, тоскно було, та Рената сумувати не давала.
– А її батьки? – обережно спитав Вітас. – Вона про них згадувати не любить…
– А що вона може про них сказати, якщо їх і не пам’ятає майже! Тільки по світлинах… Вони поїхали за кордон, коли їй років із шість було. Сказали, що на три місяці. Грошей заробити. Батько її там і похований, за кордоном. А мати, – дід Йонас зробив паузу, випив чарку бальзаму і простягнув порожню Вітасу, – а мати згинула. Також, мабуть, померла.
Вітас випив свій бальзам і знову наповнив чарки.
– І що, ви її не шукали? – здивувався хлопець.
Старий Йонас заперечливо похитав головою.
Помивши посуд, Рената занепокоїлася.
