Бовтаємося, наче жаби. Або переграємо цей тур, або ми виграли.
– Чого це ви виграли! – півнем підскочив до нього Черненко, який під пекучим сонцем уже встиг майже повністю висохнути. – Наші їздять швидше, а ваші виграли?
– Ваші падають красивіше, – втрутився Вовчук. – За падіння вам дамо спеціальний приз – качан вареної кукурудзи.
– Тобі від твоєї ж кукурудзи живіт заболить! – вишкірився на нього Денис. – Бо я тебе нею нагодую, якщо такий розумний!
– Чого ви завелися, пацани? – наспів Вова Пономаренко. – У нас судді є – хай вони вирішують. Для чогось же вони тут сидять.
Суддями взяли Валю, дівчину з Бережан, і Галю, дівчину із Зозулястого. Звісно, вони могли між собою посваритися, відстоюючи перемогу кожна своєї команди. Проте хлопці цього навіть не припускали: якщо хтось на перегонах прийшов першим – це очевидно. Від дівчат вимагалося просто оголошувати: «На старт! Увага! Марш!», а далі просто визначати, хто виграв, а хто пас задніх. Тому спортсмени нічим не ризикували і не боялися нечесного суддівського вироку.
– Судді не зможуть нічого як слід вирішити, – зітхнув Соломаха. – Бо справді, з цими заїздами у воду фігня якась виходить. Колеса грузнуть, і все тобі. Треба просто щось інше придумати.
– Справедливо, – погодився Денис, одразу відійшовши. – Тільки ми вже на великах хіба не літали.
– До речі! – стрепенувся Вовчук. – Ось і політаємо. Дивіться, он там, – він кивнув ліворуч.
Решта хлопців повернули голови. Трохи далі берег піднімався вгору і нависав над річкою невеличким, але й не надто низьким пагорбом. При бажанні цей пагорб можна було вважати трампліном.
– Метрів зо два над рівнем води, – зауважив Соломаха.
– Те, що треба, – сказав Пономаренко. – Тільки якщо хтось підібгне хвоста…
– А ми простіше зробимо, – заявив Вовчук. – Знаєте, як? Усі стрибати не будуть. І ніхто з нас не буде. Фінал нехай вирішать самі вболівальники. Слабо?
– Це як? – не розумів Денис.
– А дуже просто. Ви вибираєте кандидата серед наших. Ми – серед ваших. Якщо стрибнуть обоє – гаразд: нічия. Купаємося, потім кавуни їмо. А коли той, кого оберуть, відмовиться з переляку, перемога записується іншій команді навіть без стрибка. Годиться?
– Раптом обоє відмовляться? – припустив Соломаха.
– Двох інших оберемо. Нормальний хід, пацани, хіба ні? Вболівальники рятують свою команду.
– Годиться, – кивнув Черненко. – Тільки все ж таки якщо хтось відмовиться, інший нехай стрибає. Хай доводить свою сміливість. Інакше або переграємо, або…
– Без «або»! – перебив його Вовчук. – Нехай так буде. Пішли до людей.
Хлопці рушили до гурту вболівальників, які з цікавістю чекали, до чого ж домовляться їхні команди. Підкликавши до себе дівчат-суддів, велогонщики виклали їм свою ідею.
– Оригінально, –
