Чепіга з таким серйозним виглядом, що решта глядачів укотре не втрималася від сміху.
Зробивши рукою заспокійливий жест, клаповухий Костик із поважним виглядом вибрав собі велосипед, зупинившись на машині Вовчука. Вмостившись у сідлі, він зробив коло пошани, зіскочив і діловито запитав:
– Ну, хто на старенького?
Збоку все це виглядало справді кумедно. Максим давно так не забавлявся. Він узагалі думав, що такі персонажі бувають тільки в комедіях.
Раптом він відчув на собі чийсь пильний погляд. Ще сміючись, він глянув туди, звідки прийшло відчуття, і зустрівся очима з Вітьком Соломахою. Той міряв його дуже серйозним поглядом, ніби вирішуючи щось серйозне.
В Максимову душу закралися недобрі передчуття. Наче на підтвердження їх, Соломаха ступив до гурту вболівальників «зозуль». Він не обтяжив себе проханням стати півколом, рядком чи ще якось. Бачив перед собою ціль, а точніше – жертву, і негайно вказав на неї пальцем.
– Ось він нехай стрибне!
Реакція Дениса Черненка виявилася дуже швидкою. Він миттю опинився між Вітьком і Максимом. Поки Білан переварював усе, що трапилося, Черненко вже кричав:
– Не вийде! Він взагалі не при ділах!
– А які тут у нас діла? – в голосі Соломахи чулися глузливі нотки. – Тут лише спорт. Твій друг з тобою, значить – він за вас. Чи проти?
– Чому проти? – не зрозумів Денис.
– О! Значить – за. Коли так, тоді твій друг грає на рівних з усіма. І якщо він зараз відмовиться стрибати, ваша команда програла. Ми щойно про це домовилися. Навіть судді підтвердять – усе чесно, все за правилами.
У більшості життєвих ситуацій Максим вирішував щось для себе після роздумів. Тривалих, нетривалих – жодної різниці. Головне, що він завжди давав собі час подумати. Зараз на роздуми лишалися не хвилини, а навіть секунди.
– Перестань, Денисе, – з усією можливою тут гідністю мовив він. – Треба – значить, стрибну. Тим більше, отой їхній малий в останній момент відверне.
Тепер прийшла черга Костика Чепіги показати гонор.
– Ну, ти, київська дитино! – крикнув він, намагаючись, аби його ламкий голос звучав грубувато, по-дорослому. – Ми зараз побачимо, хто відверне! Я тебе в лобовій атаці зроблю, синок!
Якими б розпеченими не ставали пристрасті, все одно оте «синок» із вуст клаповухого Костика розрядило обстановку. Навіть Денис не стримався – пирхнув. А тоді, змусивши себе посерйознішати, сказав Максимові:
– Дивись. Сам дивись. У тебе досвіду нема.
– А в малого є? – поцікавився Білан.
– У нього повні штани наглості. Такий стрибне не тому, що сміливий, а на зло.
– Ну і я на зло. Всім, – буркнув Максим. – Краще велика дай.
Черненко підняв із землі свій велосипед, підкотив до Білана. Той сів у сідло, проїхався туди-назад, загальмував, зістрибнув.
– Годиться. Де у вас тут стрибають? Давайте покінчимо з цим.
