Bernsbach
BRD
У конверті був лист, написаний незрозумілою мені мовою. Я показала листа знайомій, що навчалася на німецькій філології.
– До тебе пише сім'я банківського службовця, який працює в Баден-Бадені, має дружину-домогосподарку і трьох дітей. Старшу дівчинку звати Леа, їй 7 років, вона ходить до школи. Молодіш, Жан і Надін, – дворічні близнята. Сім'я запрошує тебе до себе на 1 рік допомагати матері доглядати за дітьми. Вони обіцяють забезпечити тебе житлом, харчуванням і кишеньковими грошима в сумі триста п'ятдесят дойчмарок на місяць. Ти отримаєш медичне страхування і можливість відвідувати курси німецької. У твоєму розпорядженні будуть кімната, ванна і невеличка кухня. Десь за тиждень вони передзвонять, щоб довідатися, чи згодна ти приїхати.
«Так не буває навіть у романах», – сказала б на моєму місці кожна нормальна людина.
«Так не буває навіть у романах», – сказала я.
Мої батьки були значно менш лаконічними і після невдалих спроб переконати мене почали погрожувати:
а) не пустити мене нікуди взагалі;
б) не пустити мене нікуди аж до закінчення університету;
в) не пустити мене нікуди, поки я не вийду заміж;
г) вдатися до тілесних покарань;
ґ) вдатися до самогубства;
д) спалити не лише мій закордонний паспорт, свої закордонні паспорти, а й паспорт моєї бабці.
Оскільки закордонного в бабці не було, очевидно, батьки мали на увазі звичайний, де вказувалися місце прописки, кількість дітей, сімейний статус і герб уже не існуючої держави.
Активну участь в акції протесту проти моєї нерозсудливості взяло й керівництво факультету української філології. Заступник декана з питань студентської успішності двічі викликав мого батька до себе в кабінет, і, якщо вірити секретарці, розмова їхня щоразу набирала дуже неприємного для батька характеру. Навіть, можна сказати, дещо образливого.
«Шановний Михайле Івановичу, – починав після довгої незручної мовчанки заступник декана з питань студентської успішності. – Шановний пане Підобідку, Підобідко, – плутався він, від розгублення вагаючись, чи варто вживати форму кличного відмінка, коли йдеться про таку пікантну справу. – Так от, шановний батьку однієї з наших студенток, – брав себе в руки член університетської адміністрації – і переходив до суті справи. – Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну й нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Уже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти чи утримання власної сім'ї. Багато людей зараз опиняються викинутими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їхній стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів, щоб вижити. Але, шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї зі студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке?
