на митниці», зазирнула до шкільного атласу – і залишилася цілком задоволеною розташуванням Баден-Бадена, всього за 10 км від не позначеного на шкільній карті Бернсбаха (про останнє розповідалося в тому-таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгенська віза в закордонному паспорті, турбувалася лише тим, як, точніше, яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями і на що вистачатиме моїх кишенькових трьохсот п’ятдесяти дойчмарок.
Уже аж перед самим від’їздом мені вдалося роздобути, а точніше, позичити в товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заґен зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-український-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляфорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановане в школі початкове знання іспанської може виявитися доречним.
Зрештою, – заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних, – світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Уже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.
Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене в невдячності, черствості і юнацькому егоїзмі. Небезпідставно, треба визнати. Але хто в моєму віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як неспокій і тривоги зболілого батьківського серця? На жаль, ніхто. Конфлікт поколінь, як усім відомо, – річ екзистенціальна, і такою дрібницею, як поїздка чи непоїздка до Німеччини, Франції, США чи навіть Об’єднаних Арабських Еміратів, його не вирішиш. Як і не уникнеш.
Магічне слово «Баден-Баден»
Хто з нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних, не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча б під давно уявними руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, вихідцем із напівміфічного для середньостатистичного європейця західноукраїнського регіону? Хто не прагнув в'їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і захопленою публікою, чи хоча б перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі з блискучою шенгенською візою у паспорті? Мріяв кожен.
Хто не мріяв про те, щоб нас знали у світі і при слові Україна не лише сумно підтакували: «Я, Я, Тшернобиль», а й захоплено кивали б: «Б'ютіфул, Галичина»? Один із моїх знайомих, який
