це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він у цей час ночував у вітальні, але досі все якось слава Богу…
На світі стільки різний чоловік…
Юра був непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які, розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють. Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі – річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед при вході і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ігноруючи емансиповане оточення. Усе це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з'їздили разом до Страсбурґа, побували на Тітізеє, збиралися навіть до Парижа. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф'єва і Міхалкова, він називав їх «нашими», а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх «вашими» і тактовно з'ясовував, чи правда, що «у вас, у Львові» всі «навіть удома» розмовляють між собою по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської.
Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась». Або: «Мнє нє панравілась».
Коли я питала чому, він відповідав: «Умниє люді а таком нє распрастраняюцца».
Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я не заперечувала, то він продовжував:
– Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.
На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:
– Там пасмотрім.
Він часто задавав мені питання на зразок:
– А што ти думаєш а палітікє Гарбачева?
Або:
– Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?
Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:
– Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распрастранятса.
Мене, відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції в Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:
– Умниє люді разгаварівают а болєє інтересних вєщах.
Цікаво, звідки йому було так добре відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?
Коли я розповідала йому про Берто, він намагався вдавати скептика:
– Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний,
