час літнього стажування, коли він працював піонервожатим четвертого загону, де малюкам виповнилося не більше десяти років, а я – фізичним керівником у тому ж піонерському таборі. Ми мали по двадцять одному року, обидва тільки-но відслужили в армії й закінчили перший курс місцевого педагогічного університету. Я вступив до педу по блату, на філологічному факультеті завідувала кафедрою моя тітка; Юрій Юрійович же навчався там за покликанням серця – на історичному, при чому в його випадку слово «педагогічний» мало куди більше вагу, ніж «історичний». Він, що той Лев Толстой у мініатюрах Хармса, єдиного письменника, твори якого я й досі хоча б так-сяк пам’ятаю, дуже любив дітей. Щоправда, методи виховання він мав досить оригінальні, але це не заважало дітям любити і поважати Юрія Юрійовича. Наприклад, не хочуть вони лягати спати, бігають, кричать, кидаються подушками. Щоб зробив звичайний вожатий? Правильно, нагримав. А от Юрій Юрійович – ні. Він зайде в кімнату і голосно запитає: «Діти, хто з вас знає, що таке клітор?» Малюки, в яких у цьому віці дуже великий потяг до пізнання нового, бігом кидаються до ліжок і починають посилено міркувати, що ж означає це прекрасне магічне слово? Бо той, хто правильно відповість на питання, завтра буде звільнений від прибирання території. Через десять хвилин майже всі сплять і тільки найдопитливіші запитають: «Юрію Юрійовичу, ми не знаємо, скажіть нам, будь ласка, що воно таке?» І Юрій Юрійович, трохи поламавшись, похмикавши і похукавши у великий кулак, сором’язливо відповість: «Це, мої любі, таке дуже велике, довге і солоне, як огірок!»
Таке тонке знання дитячої психології не раз виручало Юрія Юрійовича у складній роботі вожатого піонерського табору відпочинку для дітей міліціонерів. Ось, наприклад, як на елементарному прикладі Юрій Юрійович пояснив дітям, що собою на практиці являє таке складне почуття, як кохання. Піонерський загін повним складом мирно гуляв на лугу і збирав квіточки. Світило сонечко, дув легенький вітерець, тобто стояла така погода, коли всім вожатим світу нестерпно хочеться спати десь у тіні кущів, бажано не самому, і бачити прекрасні сни про піонерські табори, де є все: їжа, ліжко, колеги, річка, зарплатня, але немає дітей. Навіть сам Юрій Юрійович не міг встояти проти такого могутнього потягу природи і почав впадати в передобідню прострацію, як раптом до нього підійшов Антон, син великого місцевого міліцейського начальника, чи не генерала. Сам Антон також у свої вісім років мав вигляд мало не генерала: товстий, солідний, поважний, штани на підтяжках.
– Юрію Юрійовичу, що мені робити?! – роздратовано запитав він. – Я дуже люблю Катю!
– А де зараз Катя? – поцікавився вожатий.
– Он вона, бігає по лугу! – Антон показав рукою в бік білявої дівчинки з вінком ромашок на голові.
– Тож біжи, наздоганяй її, вали на землю, а сам падай зверху, – порадив добрий Юрій Юрійович.
Але Антон був ще не в тому віці та вже не в тому статусі, щоб ганятися за дівчатами і валити їх на траву. Через кілька хвилин вайлуватий хлопчисько впав і боляче забив коліно. Шкутильгаючи, розгніваний і заплаканий, він підійшов до вожатого, за ним гамірливим допитливим натовпом підбігли інші діти. Та Юрій Юрійович не розгубився. Він погладив Антона по голові, витер сльози і сказав: «Тож запам’ятай, Антоне, кохання без болю не буває!»
На обід Антон і Катя йшли, взявшись за руки. Подальша, позатабірна доля їхньої пристрасті нам не відома.
Юрій Юрійович викликав захоплення не лише педагогічними талантами, а й зовнішнім виглядом. Коли він, високий і великий, як незворушна скеля, стояв на березі річки, уважно спостерігаючи, щоб ніхто з дітей, не дай боже, не втопився, – у підвернутих до колін синіх спортивних штанях із витягнутими колінами, білій класичній майці, наче знятій з героїв кінофільмів про дачників, солом’яному брилі з широкими полями, – від нього не могли відвести очей навіть найвродливіші дівчата з сусіднього піонертабору. Навіть у сторонніх людях він викликав почуття впевненості й захищеності, що ж там уже казати про нас, недостойних? Ми жили за ним, як за кам’яним муром!
У загоні Юрія Юрійовича відпочивали та набиралися здоров’я діти не тільки генералів, а й сержантів патрульно-постової служби ДАІ. Одного з таких розбишак звали Вася Голіков. Він постійно ходив замурзаним, ховав під подушкою жирні котлети з їдальні, крав речі в усього табору і хвалився, що батько, коли приходить додому, постійно викладає з кишень купу грошей на стіл і матюкається. Якось у Юрія Юрійовича відбулася з ним бесіда про сенс життя.
– Васю, – запитав мудрий вожатий, – а ким ти хочеш стати, коли виростеш?
– Ментом, – відповів Вася, – як мій батько.
– А чому?
– Тому, що я хочу бути багатим!
– А що ти робитимеш, Васю, коли станеш багатим?
– Куплю відак. Куплю телевізор. Куплю холодильник. Куплю дім. Куплю машину.
– Ну, а потім?
– Куплю ще один відак. Ще одну машину. Холодильник. Ще один телевізор.
