Камю «Міф про Сізіфа. Есе про абсурд» і, нарешті, найцікавіше, Жан-Поль Сартр «Екзистенціалізм – це гуманізм». Тєлєвной, ти знаєш, що таке гуманізм?
Тєлік, якому стало недобре він самих тільки прізвищ і назв, що таке гуманізм, не знав. Він взяв книгу і підозріло подивився на синю обкладинку.
– Читати?
– Читай. – І Юрій Юрійович зручно вмостився на ліжко. – Сторінка, наприклад, 223, з самого спочатку.
– «…Є лише одна по-справжньому серйозна проблема – проблема самогубства. – Виразно прочитав Тєлєвной і з німим запитанням подивився на Юрія Юрійовича. – Вирішити, варто чи не варто життя того, щоб його прожити, – значить, відповісти на фундаментальне питання філософії…» – Тєлік продовжував, читаючи, поглядати на вожатого, але той лише дріботів пальцями по подушці. Читав Тєлєвной на диво гарно, виразно, з правильними акцентами, але швидко втомлювався, давався взнаки брак практики. – «…Нарешті, я підходжу до смерті та тих відчуттів, які виникають з її приводу. Про смерть вже все сказано… – голос Тєлєвного раптом затремтів, – …і загальноприйняті норми потребують зберігати тут патетичний тон. Але от що дивно: всі живуть так, наче «нічого не знають». Справа в тому, що у нас немає досвіду смерті…» Юрію Юрійовичу! – вигукнув нарешті, не витримавши напруги тексту, Тєлік.
– Втомився? – Юрій Юрійович дбайливо подав піонеру склянку води. – Попий трохи, перепочинь. Чи, може, ти не хочеш відповісти на фундаментальне питання філософії?!
– Давайте ліпше щось інше…
– Добре. Відкривай, наприклад, сторінку 17.
– «Фрідріх Ніцше. Антихрист. Досвід критики християнства. Прокляття християнству. – Почав, збиваючись, бубоніти Тєлік собі під носа. – Передмова. Ця книга для зовсім небагатьох. Можливо, жодного з них ще немає на світі. Можливо, вони – ті, що розуміють мого Заратустру… – на цьому місті Тєлік замовк і зовсім жалібно подивився на Юрія Юрійовича, який задоволено кивав головою в нерівний такт читання, – …так як же змішувати мені себе з тими, кого й сьогодні чують вуха?.. Мій день – післязавтрашній; деякі люди народжуються на світ „посмертно…”» Юрію Юрійовичу! – на очах Тєлєвного стояли сльози.
– Що трапилося?
– Юрію Юрійовичу, я не можу більше цього читати!
– Чому ж? Хіба погана книжка?
– Тут весь час про смерть!
– Ну то й що? Хіба це страшно? Читай-бо далі!
– Юрію Юрійовичу, віддайте мене ліпше назад фізруку! Або хочете, я вам у корпусі підлогу вимию! Або папірці навколо корпусу приберу?
– Підлогу і дурень зможе вимити. А у тебе сьогодні в житті важливий день, Льохо! Запам’ятай цю дату!
– Я більше не бу-уду! – дивно, але Тєлік, головна біль вожатих усього табору і навіть свого батька, всемогутнього опера, заплакав.
– Добре, Альошо, йди в корпус і скажи своїй вожатій Світлані, що тепер ти кожну тиху годину ходитимеш до мене читати
