наскільки турботливо може взагалі запитувати фізкерівник.
– Та ні…
– А що? Чого мацаєш? Голова болить?
– Та ні… Просто так…
Звісно, що діти просто так нічого не роблять.
Юрій Юрійович, який підготовку до конкурсу передоручив колезі, пояснив:
– Антон – дуже жадний, ніколи ні з ким не ділиться, все жере сам. Я йому сказав, що в тих, хто не ділиться з друзями, зрештою виростають роги. От він тепер і перевіряє кожні п’ять хвилин – ростуть чи ні.
– Ну, блін, ти педагог! А ділитися почав?
– Ні, не прошибеш і рогами. От якби дійсно хоча б які маленькі виросли, як у тій казці, то може б і допомогло!
Тут до нас підійшов Антон і дуже радісно сказав:
– Юрію Юрійовичу, мені потрібно терміново зателефонувати додому. Можна я піду в кабінет директора?
– Можна. Але і директора зараз немає, і кабінет зачинено.
– Тоді можна я зателефоную з телефону-автомата?
– Звісно, можна, – відповів Юрій Юрійович.
Телефон-автомат висів біля навчального центру курсантів-міліціонерів, які сюди з’їжджалися на курси підвищення ментовської кваліфікації з усієї області. Центр розташовувався на території піонерського табору, їдальня в нас була одна на всіх. Молоді працівниці їдальні забезпечували молодим ментам усі їхні фізіологічні потреби, а інших у них не спостерігалось, так що наше життя їх майже не хвилювало. Але те, що діти і вожаті користуються деякими пільгами, наприклад, харчуються першими, викликало в амбіційних стражів порядку неабиякий гнів. І якщо дітей вони ще могли якось толерувати, то нас, вожатих, на дух не переварювали, і кожного дня підозрювали в яких-небудь протиправних діях: наркоманії, проституції, гомосексуалізмі тощо. Свою поведінку менти з п’яних очей пояснювали дуже просто: «Нехрін тут розумничати!» Себто, наші стосунки були якщо не ворожі, то досить напружені.
За п’ять хвилин Антон повернувся. Виявилося, що він десь загубив свої «телефонні» дві копійки, тож зателефонувати не зміг.
– Юрію Юрійовичу, а у вас немає двох копійок? – трагічним голосом запитав він. – Я вже просив у міліціонерів, що там чергують, але в них немає…
Юрій Юрійович поважно почухав потилицю.
– Ні, Антоне, на жаль, нічим не можу допомогти.
– А що ж мені робити, Юрію Юрійовичу?! Мені дуже потрібно зателефонувати батьку!
Батьку Антон телефонував не менше, ніж двічі на день, докладно доповідаючи, що відбувається в таборі. Цим, чесно кажучи, він дістав усіх, у тому числі й директора. Але його батько був генералом, і це вирішувало ситуацію не на нашу користь.
– Знаєш, Антоне, – сказав Юрій Юрійович, продовжуючи чухати потилицю, – а ти сходи за ігротеку. Там повинна стояти така невеличка зелена машинка, вона гроші друкує. Візьмеш карбованця, потім зайдеш до магазину
