собі підходящу пару, а то й дві.
Першою жертвою старшої вожатої чомусь мав стати я. Вона прямо пояснила це тим, що завжди починає із фізичних керівників: мовляв, вони міцні тілом, але достатньо тупі. Я її розчарував, сказавши, що насправді навчаюсь на філологічному, а у фізруки потрапив через дефіцит кадрів, тому не достатньо тупий, але це її не зупинило.
– Я весь полк у Монголії обслуговувала! – гордо заявила вона, начебто цей факт повинен надати мені хисту та бажання.
– Я не знаю, як там у вас складалося життя у Монголії, – відповів я, – але особисто я ні в Україні, ні в Росії, ні в Казахстані, ні в Польщі, ні в будь-якій іншій країні світу вас не обслуговуватиму!
Проте ми серйозно недооцінили бойову та політичну підготовку нашої старшої піонервожатої. Дружини танкістів так просто не здаються.
Наступного ранку о шостій годині, коли всі ще міцно спали, вона прийшла в мою кімнату і спробувала залізти в ліжко. Я послав її куди подалі та перевернувся на інший бік. Тьотя повернулася, ніжно так мене покликала, а коли я розплющив очі й запитав, у чому, взагалі, річ, зірвала з мене ковдру і вилила трьохлітрову банку холодної води прямо на причинне місце.
Наступного дня їй на правах не монголів відмовили всі вожаті, окрім, на наше колективне прохання, Юрія Юрійовича. Тож коли ми побачили, як ввечері по вмитій чистим червневим дощем асфальтовій доріжці у шкіряному картузі та чорному плащі у напрямку клубу йде Юрій Юрійович, то з полегшенням зітхнули. Ми сподівалися, що він, єдиний серед нас, хто не мав дівчини, якось зможе приборкати старшу піонервожату: якщо не тілом, то, так би мовити, своїм високим духом. Зітхнув із полегшенням навіть директор табору Вась-Вась, який і сам небезпідставно побоювався потрапити під копита дикої степової кобилиці.
Але Юрій Юрійович зазнав фіаско. Після вечірньої прогулянки, ледь відбившись од палких обіймів королеви монгольських степів, він сказав: «Мужики, я не можу! Я як згадаю про монгольський полк, одразу хочеться дезертирувати!»
Із тієї хвилини в таборі розпочався справжній терор. Мирному нашому життю прийшов кінець.
І не тільки нашому – діти просто з ніг падали від нескінченної низки конкурсів, концертів, репетицій і такої іншої фігні, яка в нашому виховному процесі досі займала доволі незначну частку. Ситуація ставала дедалі драматичнішою. Та, слава богу, в місті жили друзі, які нічого не знали про славне бойове минуле старшої піонервожатої.
На наше прохання вони приїхали втрьох, узявши із собою дві пляшки горілки та настільну гру «Менеджер». Заманити старшу піонервожату до нашої кімнати виявилося нескладно, навпаки, вона прийшла залюбки. Ми з сусідом знайшли теплий притулок у своїх дівчат, і наші друзі почали грати зі старшою вожатою в «Менеджера», гру про наступаючий капіталізм та його суворі реалії. Закінчивши свою колективну справу рано вранці, саме перед планеркою, вони спокійно сіли в машину і поїхали додому. Хто з них виграв тієї ночі і скільки разів, ми так і не дізналися.
Того
