сторона його вийшла нарешті наверх, він втратив свій закордонний лоск і, почавши розмову про медичні професії, так підняв на глум усіх лікарів, що розсердив навіть маленького добродушного містера Кенді.
Суперечка між ними почалася з того, що містер Френклін змушений був признатись – я забув, з якого приводу, – що останнім часом він дуже погано спить уночі. Містер Кенді сказав йому на це, що його нерви розладналися і що йому негайно треба пройти курс лікування. Містер Френклін відповів, що лікуватися і йти навпомацки поночі, на його думку, одне й те саме. Містер Кенді, відповідаючи влучним ударом, сказав, що містер Френклін сам шукає сон навпомацки поночі і що тільки ліки можуть йому допомогти знайти його. Містер Френклін, не вгамовуючись, заявив, що він часто чув, як сліпий водить сліпого, а тепер уперше взнав, що це означає. Таким чином сперечались вони гостро і влучно, і обидва розпалились; особливо містер Кенді до того втратив самовладання, захищаючи свою професію, що міледі змушена була втрутитись і заборонити дальшу суперечку. Цей вимушений необхідністю наказ остаточно знищив веселість гостей. Розмова подекуди ще виникала на одну-дві хвилини, але в ній бракувало життя й вогню. Сатана (чи алмаз) вселився в гостей, і всі відчули полегшення, коли моя пані підвелася й подала знак дамам залишити чоловіків за вином.
Тільки-но розставив я в ряд графини перед старим містером Еблуайтом (який заміняв господаря дому), як на терасі залунали звуки, які мене так перелякали, що я відразу втратив свої світські манери. Ми перезирнулися з містером Френкліном: це були звуки індійського барабана. Я ладен був заприсягнутися, що це повернулись до нас фокусники, довідавшись про появу в нашому будинку Місячного каменя.
Коли вони вже обходили ріг тераси, я мерщій пошкандибав до них, щоб відіслати геть. Але, на нещастя, дві Цокотухи випередили мене. Вони вискочили на терасу, наче пара феєрверкових ракет, з нетерпінням бажаючи подивитись на фокуси індусів. Інші дами вийшли слідом за ними, і нарешті з’явились чоловіки. Не встиг я промовити «Боже мій», як пройдисвіти почали свою виставу, а Цокотухи вже цілували гарненького хлопчика.
Містер Френклін став поруч міс Речел, а я позаду неї. Якщо наші побоювання були справедливі – вона стояла, нічого не запідозрюючи, індуси могли на її платті бачити алмаз.
Не можу сказати, які штуки вони показували і як виступали. Розсерджений невдалим обідом і роздратований пройдисвітами, які прийшли саме вчасно, щоб на власні очі побачити алмаз, я, признатись, зовсім розгубився. Перше, що я пам’ятаю, це про несподівану появу на сцені індійського мандрівника, містера Мартуета. Обійшовши півколо гостей, що сиділи або стояли, він спокійно наблизився ззаду до фокусників і раптом заговорив з ними на їхній рідній мові.
Якби він кольнув їх багнетом, я сумніваюсь, чи злякалися б індуси дужче й повернулися б до нього з такою швидкістю, як зараз, почувши перші слова, що зірвалися з його вуст. Через хвилину вони вже вклонились йому надзвичайно чемно
