і знайшов Самюеля біля бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою. Містер Френклін нічого не пив. Він сів, вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.
Міледі, обернувшись, щоб побажати їм на добраніч, пильно подивилась на подарунок нечестивого полковника, подарунок, що сяяв на платті її доньки.
– Речел, – сказала вона, – куди ти сховаєш на ніч свій алмаз?
Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, – що, може, доводилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня, переповненого сильними відчуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди сховати алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл поряд з іншими речами». Далі збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз же вирішила сховати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можливість двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.
– Моя люба, адже твоя індуська шафка не замикається, – сказала міледі.
– О, господи, мамо! – вигукнула міс Речел. – Та хіба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?
Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.
– А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схорону? – спитала вона.
Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не переконаєш.
– Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, – сказала вона, – я маю тобі дещо сказати.
З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли її думки.
Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.
Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований їй містером Френкліном, і показала йому з усмішкою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.
Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його
