мені рекомендаційний лист, – звернувся він до міледі, – до одного з фрізінголлських суддів; просто скажіть йому, що я ваш представник, і дозвольте мені зараз же поїхати з цим листом. Наша можливість спіймати злочинців залежить від наших старань не згаяти даремно жодної хвилини.
Чи це французька, чи англійська сторона вдачі містера Френкліна взяла гору, але була то розумна сторона. Питання стояло тільки про те, чи надовго цього вистачить.
Він поклав перед тіткою перо, чорнило й папір, і вона (як мені здалося) написала лист, але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа алмаза вартістю в двадцять тисяч фунтів, я вважаю, – судячи з думки міледі про її покійного брата і з того, що вона з недовір’ям поставилась до подарунка, – що особисто для неї було б полегшенням дозволити злодіям утекти з Місячним каменем.
Я пішов разом з містером Френкліном до стайні і скористався з цієї нагоди, щоб спитати його, яким чином індуси (яких я запідозрював, звичайно, так само, як і він) могли проникнути в будинок.
– Один з них міг пробратися в зал під час метушні, коли гості роз’їжджалися, – сказав містер Френклін. – Він, мабуть, лежав під диваном, коли тітка й Речел вирішували, куди сховати алмаз. Йому варто було тільки почекати, коли в будинку все стихне, а потім дістатись до шафки й забрати звідти алмаз.
Сказавши це, він гукнув грума, щоб той відчинив ворота, і швидко виїхав.
Це справді здавалось єдино розумним поясненням. Але як злодій ухитрився втекти з будинку? Адже коли я пішов уранці відчиняти парадні двері, вони були замкнуті на замок і на засув так само, як я залишив їх звечора. А інші двері й вікна самі говорили за себе – вони і досі були замкнуті. А собаки? Припустімо, що злодій утік, вистрибнувши з вікна другого поверху, – однак чи зміг би він уникнути собак? Невже він дав їм отруєного м’яса? Ледве ця підозра промайнула в моїй голові, як з-за рогу вибігли собаки, перекидаючись на мокрій траві, такі веселі й дужі, що я ледве вгамував їх і знову посадив на цеп. Чим більше обмірковував я обставини зникнення алмаза, тим менш задовільним здавалось мені пояснення містера Френкліна.
Ми поснідали. Адже що б не трапилося в домі – крадіжка чи вбивство – все одно треба снідати. Коли ми поснідали, міледі послала по мене, і я змушений був розповісти їй все, що досі приховував про індусів і про їхню змову. Міледі була дуже смілива жінка, тому вона швидко заспокоїлася, після першого переляку, викликаного моєю розповіддю. Вона здавалась далеко більше занепокоєною станом доньки, аніж цими пройдисвітами-язичниками та їх новою змовою.
– Ви ж знаєте, яка чудна Речел і як вона несхожа на інших дівчат, – сказала мені міледі. – Але я зроду ще не бачила її такою незвичайною й замкнутою, як зараз. Пропажа брильянта наче позбавила її розуму. Хто б міг подумати, що цей жахливий алмаз так зачарує її за такий короткий час?
І справді, це було дивно. Міс Речел була зовсім не з тих, що до нестями захоплюються різними витребеньками. А тим часом вона все
