тяжких ран, нанесених усій Росії дотеперішнім режимом. От у Північній Америці проголошено «доктрину Монро»: Америка для американців, а показалося, що хоч там і край багатий і господарка розвинена не в порівнянні до Росії, а таки без чужого робітника годі обійтися, і ті робітники, хоч помагають збагачувати Америку, проте й самі вивозять із неї міліони. Не така тепер пора, щоб держава, яка простяглася на шосту часть земної кулі, могла відгородитися китайським муром від решти світа.
З питанням про надання всім росіянам (не лише «русским») повної громадянської свободи і надання гарантій для тої свободи (до таких гарантій належать: перенесення управи краю і законодавства на виборну народну репрезентацію, одвічальність міністрів перед тою репрезентацією і контроль державних фінансів з боку тої ж репрезентації) в’яжеться тісно питання автономії країв і народностей, питання, що мусить бути розв’язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави. Російські письменники та політики дуже часто, коли зайде мова за автономію різних окраїн, відкидають усяку думку про неї головно тому, що, мовляв, усяка така автономія ослабить цілість держави. Так як коли б для збереження цілості людського тіла доконче було треба, щоб у нього були зв’язані руки й ноги, закриті очі та заткані вуха. Вони не хочуть розуміти того, що, обезсиливши поодинокі часті держави, вони обезсилять тим самим і цілість. Щоб держати окраїни в німім і глухім послусі, на се треба повертати чимраз більше урядових сил і грошей, які без того можна б повертати на спільну користь усієї людності. Розріст державної адміністративної машини, зовсім непродуктивної, а зате ненажерної, потягає за собою чимраз більші кошти і не осягає своєї цілі, бо, як ми бачили в останніх роках російської історії, такий розріст доводить на кінці до повного безладдя, до самоволі навіть найдрібніших чиновників, до повного упадку почуття права серед людності, доводить самих чиновників до крадіжок, до хабарництва, а мирну людність до розрухів і актів самоволі як пімсти за ту самоволю, яку їй доводиться терпіти. Так було скрізь у Європі доти, доки уряди вірили в свою єдиномудрість і в те, що треба всю людність держати у безправії і страсі. І що ж тоді було? Замість супокою і тихої мирної праці вічне незадоволення людності, вічні розрухи та бунти, чимраз більші урядові утиски, пошукування за всякими конспіраціями, а в парі з тим ішло зубоження людності і ослаблення всього державного життя. Коли ж дійшло до крайності, вибухали революції, які силкувалися розірвати ті обручі державної опіки. Виборено, таким чином, права і пошану для кождої людини або бодай більшості людей до участі в веденні державних прав, в судівництві та законодавстві, і ніде через се держава не потерпіла, а навпаки, з розростом і свобідним розвоєм суспільних сил росла й розвивалася також держава. В числі таких держав була й Австрія, в якій, окрім нібито пануючого народу – німців, живуть ще інші народності, сказати б по-російському – інородці: чехи, хорвати, серби, українці,
